Пролог

Шерлок обережно відсунув від себе грубий дерев'яний кухоль з елем та тихо звівся на ноги. Вільною рукою він дістався до старої шкіряної торбинки на поясі, витягнув звідти мідяк і залишив його поруч з посудиною.

До речі, безсоромність у всій красі! Останні гроші віддае за не найкращий напій, але дешевше в місті не знайдеш. Та про наявність коштів нікому розповідати не варто, він не дурень. Це надто ризиковано, адже можна і не дожити до світанку.

Натягнувши каптур, заховавши вогненно-руде волосся, чоловік поспішив покинути заклад, кваплячись опинитися якнайдалі від нього. Не було бажання обертатися, чи обирати найкращий шлях, адже він прагнув втекти. Та від швидкості сили, відповідно, швидко зникали. Шер ніколи не вирізнявся витривалістю в бігу і зараз це виглядало як глузування від Всесвіту - переслідувачі ось-ось його наздоженуть.

Звернувши праворуч - адже виховані перевертні ліворуч не ходять, Шер спробував розчинитися в темряві, притискаючись спиною до сирої, брудної стіни у невеликому заглибленні, яке йому пощастило помітити. Простір між будівлями був такий тісний, що вдвох поруч складно пройти - чіпляти мешся. Кам’яні стіни сходились угорі так близько, що створювали щось на кшталт прохідного тунелю — вічно затіненого, вологого, позбавленого світла навіть удень. Стара цегла вкривалася мохом, а з тріщин повзли тоненькі бліді паростки — не рослини, а радше тіні, що жили в затінку.

Повітря тут було густе й застійне, як у льосі. Легкий присмак цвілі й гнилої деревини впереміш із чимось різким, болотяним, що лишалось на язиці, навіть якщо не дихати ротом. Із верхніх балок, що давно не бачили ремонтів, крапала вода — чи то дощова, чи то з чиєїсь недобудованої магічної водостічної системи. Шер відчував, як від стіни віє холодом, вогкістю й незрозумілим давнім страхом — ніби цей закуток уже пам’ятає, як тут ховались, як тут падали й більше не вставали.

Навіть звук був інакшим — глухий, притлумлений, ніби простір сам оберігав таємниці, що в ньому лишились. Шер завмер, злившись із цим місцем, ніби став його частиною — каменем, мохом, тінню. Лише серце зрадливо калатало, ритм якого глушило не лише тіло, а й сама темрява.

Переслідувачі пройшли повз, не побачивши зачаєного лиса. Вони теж були перевертнями - Шерлок міг стверджувати це з повною впевненістю, але сморід вулиць допомагав приховати запах. Звісно, місцевим не звикати до ароматів, але ніс все одно погано розрізняв різні запахи - ніби всі навколо поглинали запах цього місця, зливаючись з ним.

— Та де ця скотиняка?! - невдоволено гаркнув ватажок групи, зупинившись неподалік від схованки, — та не міг він далеко втекти з краденим луком!

Лис ледь стримав задоволене “гм!”. Ворований лук був при ньому — в чохлі, разом із сайгадаком та стрілами. Дорогими, між іншим — не тими, що він самотужки майстрував для полювання, а справжніми бойовими, рівня “на дворянина з башти”. Зброя була надійно притиснута до спини, між тілом і холодною стіною, і Шерлок дбайливо зберігав тишу — хоч серце й гупало як дурне.

Сам Господь свідок — красти він не хотів. Навіть у таких покидьків. Не підтримував цього напряму, як казала одна вчена голова. Але репутація його виду все одно вішала на нього ярлик злодія — хай би він і зайця останнього поділив з бродячим псом.

Та й ситуація була виняткова: ці пани самі зламали його лук. А скільки не лагодь — якщо тятиву замінили шнурком, а плечі склеїли ладаном, дива не чекай. Новий же лук — навіть найпростішого ґатунку, буквально "палиця і струна" — у цих краях коштував двадцятку золотих. Смішна ціна, якщо ти князь. Але для нього — непідйомна. Таких грошей не було навіть у його сховку…

А їсти хочеться. Завжди хочеться, особливо коли тікаєш — апетит у таких випадках не вмирає, а тільки ховається за кутком, чекаючи слушної миті. Та й полювання для лисиць — єдиний легальний спосіб заробітку. Буквально. Інші професії викликають… настороженість.

Коли ти рудий, хвостатий і носиш штани — тебе не кличуть у кравці чи писарі. Тебе підозрюють. У всьому. Спіймали кишенькового злодія? Ага, мабуть, лис. Пропав пиріг? Напевно, лис. І хоч ти в цей час по вуха в багні витягував із пастки поранену козулю — все одно лис.

На щастя, зі здобиччю поки не виникало проблем. Те, що приніс із лісу — твоє. За законом, принаймні. Був би в ньому інший колір шерсті — може, й хтось купував би ті шкурки, чи брав м'ясо без зайвих питань. А так — щось з того завжди мало вигляд "краденого". Як не вкрадений кабан, то крадений ліс. Як не ліс — то чужа петля.

І все ж... чи не тому його рід, хоч і вправний у слідуванні, краще запам’ятався вмінням тишком-нишком? Не всі ж з них обирали шлях крадія. Просто в певний момент розумієш: або ти береш те, що тобі не дають, або залишаєшся з нічим. І ніхто не дасть тобі права — навіть якщо ти лапи облизав, хвіст скрутив вузлом і кожному в селі вклоняєшся.

Шерлок різко смикнувся, скрикнувши від болю, яскраві очі злякано розплющились — широко, наче вперше бачили світ. Через той необережний викрик його таки помітили…

Чолов’яга, що, здавалося, кинув кинджал навмання, вдоволено посміхнувся й впевнено підійшов, поки поранений перевертень не встиг зробити ще одну спробу втечі.

— Спіймали пташечку, — зрадів він. Сильні емоції оголеним нервом проступили на обличчі: чорна смугаста маска, круглі вуха, хвіст, що цмокав повітря від задоволення. Єнот. Сумнівів не було.

Шер знову сіпнувся — цього разу намагаючись вирватись і дременути. Навіть не знаючи, ким був нападник, він відчував — щось не так. Пахло злом. Тепер не залишалося жодного сумніву: на тиху розмову сподіватись не варто.