РОЗДІЛ ІІ

Глава 1. Крадій яблук

   Назар ледь встиг зачинити за собою двері ванної. Його бідний шлунок, намагаючись звільнити організм від токсинів, скорочувався намарно, бо усе, що могло вийти, вже вийшло минулого «забігу». Він вмився холодною водою, глянув у дзеркало і провів рукою по обличчі. «Скільки Хеннессі ми вижрали вчора? Навіщо? Уф…– він обперся руками на умивальник, – Істина у тому, що яким би дорогим не був алкоголь, перебір дози призводить до такого ж огидного прозаїчного блювання, як і від дешевого пійла».

Чоловік скуйовдив волосся – в ніс ударив запах тютюнового диму і вишневої заправки для кальяну.

«Понеділок завершився гучно! Негайно в душ!». Цівки води заструменіли по його тілу, змиваючи «аромат» вчорашньої гульні, піт, сліди кохання…хоча, яке кохання у такому стані?! – сліди тваринного сексу. Чоловік відчував, як в голову приходить ясність. Він повернув кран в інший бік – струмінь крижаної води збадьорив остаточно. «От так зовсім добре!»

З ванної Назар Володимирович вийшов оновленою людиною, готовою нести світоч знань до студентів. «Ні, ще треба випити міцної кави».

– Доброго ранку…

На кухню зайшла особа у чоловічій сорочці на голе тіло.

– Доброго, що там, Ліана? Жива?

– Після чого? – уточнила дівчина сонним голосом.

– Після корпоративну. – всміхнувся Назар.

– Ну таке…

– Слухай, – схопився чоловік глянувши на годинник, – 5 хвилин тобі на душ, я варю каву, п’ємо і розбігаємося. Бо в мене перша пара зараз.

– Ти що, додому мене не завезеш?

– Ні, не встигну, я викличу тобі таксі. Добре?

Надувши і без того надуті губи, Ліана направилася у ванну кімнату. Назар зняв з плити турку, налив чорного ароматного напою у дві фарфорові філіжанки і подумав:

«Коли я востаннє пропонував дівчині каву то хотів, щоб вона лишилася поряд якнайдовше, але та відмовилася, бо поспішала, а ця панянка не поспішає і не відмовиться від кави, хоч як би не хотілося мені спровадити її скоріше ».

– І на фіг тобі той педагогічний? – заскиглила Ліана, витираючи вогке волосся. – Зараз би спали, як всі нормальні люди.

– Не висловлюся, як…– спохмурнів Назар, – Моє навчання – це моя справа, до того ж нотацій і від батька вистачає. А всі нормальні люди зараз поспішають на роботу, бо сьогодні вівторок, розпал робочого тижня.

– Та добре, що я такого сказала?! – сьорбнула каву дівчина. – Хіба ми вчора своє не відпрацювали?

Очі Назара знову поясніли. Й справді, вони уклали бомбезну угоду з японцями до якої він готувався два місяці. З того хвилювання й навалився потім наче порося.

– Цікаво, як там справи у наших самураїв? Їх в готель повезли штабелями. Веселі виявилися хлопці. А на конференції сиділи такі серйозні, боявся скроню почесати, раптом це в їх культурі якийсь образливий жест. Батя мені за них мало лисину не виїв авансом!

– Ну нічого, тепер задоволений.

– Ще б йому не бути задоволеним, ти читала про які суми йдеться в контракті? Ну все, одягайся, викликаю таксі.

    Ліана ображено піднялася неквапом з-за столу і пішла одягатися. Назар викликав машину для своєї гості, відкрив шафу: «Ось це підійде. І це…». Він підбирав одяг на день і розумів, що вже забув, коли отримував задоволення від цього. Та сьогодні все було інакше, ніби якесь свято настало. На душі легко і весело. Чому б ні? Шлунок вже не болить, угоду підписано, батько задоволений, ще якби Ліана скоріше поїхала…

    «Ліана… вона як той коньяк – звечора добре, а зранку очі б мої її не бачили. Я напевне, козел… Але ж ми усе обговорили, жодних обіцянок і зобов’язань. Так що совість чиста…Може взяти сьогодні краватку? Ага, ще фрак з метеликом! І так добре буде». Назар насвистав якусь, знайому з дитинства мелодію. «Давно ранок не був таким…Якимось…радісним, чи що?». Він глянув на годинник: «За двадцять хвилин початок, ще п’ять – десять хвилин дівчата посидять тихо. Встигаю». В пам’яті раптом спалахнули бурштинові очі, відкритий захоплений погляд. «Божено Степанівно, може це я для вас подумав було краватку одягти? – Назар всміхнувся сам до себе, – Схаменися чоловіче, та квітка не для тебе. Може в неї ще й не було нікого…Тфу ти! Знайшов про що думати!»

   За чверть години Maserati Gran Turismo викотилася з гаража, блиснувши на сонці як чорний агат, і рушила до пункту призначення.

   Як правило, викладачі паркувалися біля головного корпусу, розбрідаючись потім по студмістечку згідно розкладу, але в Назара Володимировича сьогодні не було часу на усі ці маніпуляції. Він підігнав машину мало не під самий корпус ПВПК і, хлопнувши дверкою, забіг всередину.

– Дівчата, – запищала в захопленні Світлана, що сиділа на підвіконні, – наш Назарчик солоденький пригнав! Подивіться, на якому мерсі!

– То Мазераті, село, – засміялася Маринка, яка на марках машин зналася краще ніж на педагогічних прийомах. Воно й не дивно, коли батько власник автосервісу.

– Та по барабану! Який же він класнючий.

  «Солоденький Назарчик» – цим прізвиськом нагородили його студентки після першої ж пари. Дівчата давали позивні багатьом викладачам. Насамперед тим, які збурювали в них позитивні чи негативні емоції. І першу скрипку у цій справі грав гострий язик Божени. Була в них і «Есміральда», і «Перфектно», і «Гніздо», і «Трилітрова банка». Усі ці псевдо базувались на характерних ознаках зовнішності чи поведінки.