РОЗДІЛ І

Більшість описаних у романі подій відбулись у житті авторки чи її найближчого середовища, текст є своєрідним колажем спогадів, адаптованим до сюжету.
Прототипами дійових осіб стали реальні люди. Усі імена, звісно ж, змінено з етичних міркувань.

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

   Нічний клуб вабив яскравими вогнями та звуками дабстепу. Кольорові промені вигравали на стінах, стелі й тілах танцюючої молоді химерними смугами і цятками. Тут, як завжди, панували два товариші — морок і хміль. У мороці легше дозволити собі те, чого не зробиш при денному світлі. А якщо на допомогу приходить хміль, то усі межі й рамки тануть на очах.

—  Куди?! Розмову ще не закінчено, тупа селючко! — Ліана нахабно вхопила суперницю за руку.

Розряд струму пробіг тілом Боженки. Вона вправним рухом вивільнила зап’ясток, вхопила зі столу бокал із коктейлем і вихлюпнула його вміст у обличчя своєї опонентки.

—  Охолонь, стерво!  «Піна Колада» – тобі сподобається!

Розбір польотів між дівчатами напідпитку – звична ситуація для нічного клубу, але не для Божени.

Утім, до цього вечора ще дуже далеко. Про все за порядком.

Глава 1. Божена

   Двері автобуса відчинилися. В обличчя дмухнуло ще по-зимовому холодне, але вже весняне запашне повітря. Божена ступила на мокру бруківку автостанції. В її руках важезна дорожня сумка, а на серці… паршиво, як, зрештою, щонеділі ось уже три роки поспіль.

Для більшості людей неділя – це вихідний день, час для радості, спілкування з близькими та відпочинку. Для Божени це день адаптації та перелаштування. Зранку вона збирається в дорогу, прощається на весь робочий тиждень з любою сестричкою, покидає своє скромне, але таке затишне рідне кубельце і вирушає з мамою на автобусну зупинку. Там між ними виникає традиційна суперечка через зайву двадцятку, яку мама завжди намагається всунути в кишеню дочці.

Та двадцятка, звісно ж, не зайва для Божени, але і для мами, яка лишається вдома з молодшою дочкою, вона теж далеко не зайва. Тож, розуміючи це, дівчина бере на тиждень рівно стільки грошей, скільки брала минулого і позаминулого року, хоч вартість проїзду до обласного центру давно зросла вдвічі, і становить тепер половину її тижневого бюджету. Та це не біда. Божена все одно щотижня приїздить в своє рідне містечко. Інакше просто не може. Тут її дім, сім’я, друзі, тут її тил і джерело енергії, яку так швидко висмоктує шалений темп життя великого міста. У той великий мурашник з бетону та ілюмінації дівчину доставляє заляпаний брудом рейсовий автобус, в якому вона дві з половиною години «насолоджується» усіма зручностями громадського транспорту.

Найгірше – прибуття до пункту призначення. Метушня поглинає Божену. Вона волочить до маршрутки важку сумку, яку так дбайливо складала мама, і з якої половина вмісту була викладена дівчиною ще вдома під безкомпромісний аргумент: «я ж не ішак…».

П’ятнадцять хвилин проїзду у маршрутці вечірнім містом дають змогу адаптуватися і налаштовують на те, що попереду тиждень навчання. Пригадуються поступово, які завтра пари і скільки до них готуватися.

Ще один рівень адаптації – це гуртожиток. Рипучі двері, вертушка на прохідній, «доброзичливе» обличчя вахтерші (їм що, доплачують за образ Цербера?!), стратегічна сумка на третій поверх, адже без неї теж ніяк, все таки провіант на тиждень. І тут є два варіанти розвитку подій: ввійшовши в блочний коридор, Божена бачить світло крізь щілинку кімнатних дверей, на серці стає тепліше і затишніше – хтось із дівчат вже приїхав, або світла нема, отже вона буде сама ще кілька годин, а може й до ранку, то це вже сумно. Звісно ж, настане понеділок і Божена ввійде в колію, оговтається, але сьогодні неділя, і світла в щілинці кімнатних дверей не було.

Боженка відкрила дамську сумочку, намацала малу кишеньку, в кишеньці пальці натрапили на жувальну гумку, люстерко, флешку, блиск для губ…а ось вони – ключі, нарешті.

Замок, як завжди, не піддався без прилюдій: кілька чуттєвих поворотів, легкий натиск плечем, ручка вверх…є, хата відкрита.

Дівчина зайшла в середину, ввімкнула світло і впала на ліжко – все, вона прибула.

Важко, дуже важко даються Божені ці перелаштування і щотижневі адаптації, складно жити на два міста, але що поробиш? Вона знає, заради чого терпить. Освіта – ось її мета. Божена повинна стати вчителем. І не просто вчителем, а наставником наймолодших школярів. І хоч в універі студенти інших факультетів упереджено ставляться до дівчат з факультету підготовки вчителів початкових класів, Божена знає: навіть у найвидатніших геніїв були перші вчителі. Людина будь якої професії починала свій шлях з початкової школи. Усі пам’ятають свою першу вчительку, хтось із вдячністю, хтось з іронією, хтось з любов’ю, але згадує її кожен. А Божена Степанівна буде вчителькою вищого ґатунку, інакше і бути не може. Вона віддасть дітям всю свою любов, вкладе всю душу, усі знання в їх маленькі серця і голівоньки. Адже розуміє – в її руках генофонд української нації. Які зерна будуть закладені в діток сьогодні, такий врожай пожне Україна через п’ятнадцять – двадцять років. «Тож, менше пафосу, панове, – відповідає дівчина на жарти в бік її факультету зі сторони істориків чи фізматівців, – бо від мене і таких як я залежить, який контингент ви отримаєте до себе в середню школу».

Ну і звісно ж, вона – гордість і надія її мами, яка з останніх сил, одна піднімала двох донечок. У рідному містечку ніхто не вірив, що Боженку зарахують до вишу, бо що ж мати одиначка дасть «на лапу» декану чи ректору, чи хто там ще «вирішує питання»? Знайомі радили їй подавати документи до районного технікуму. Від таких порад в бідної жінки краялося серце, адже її доця така розумна, старанна і талановита. Тому, попри все, документи було подано до педагогічного університету.