19.

Ми зайшли у батьківський двір. У ньому, як завжди, метушився дворовий люд, життя кипіло і йшло звичним руслом.  

Блукач повів коней до стайні і сказав щоб я йшла у дім. А він зайде одразу як розпряже їх і дасть вказівки нагодувати і вичисати.

Якось дивно було повертатися у рідні стіни але разом з тим і радісно. Все було таке знайоме, таке своє.

Зайшовши усередину, я побачила Тура, що якраз був сам один. Це була чудова нагода розповісти йому все, що дізналася і попередити наскільки небезпечним може бути батько. Було дуже важливо заручитися підтримкою брата.  То ж слова лилися безупинним потоком. 

- Бідне дитя! Вона у лісі з розуму зійшла! – раптом почувся позаду голос батька. – Воно й не дивно, таке пережити! Бути прив’язаною до дерева і бачити як істота вбиває подругу... Хіба дівочий розум витримає?! 

Пройшовши крізь двері, він швидко наблизився до мене і, схопивши за руку вище ліктя, наказав челяднику, що стояв позад нього: 

-  Відведи її до світлиці, хай відпочине. Та двері замкни! Щоб раптом нічого не накоїла...  

І зачинив за нами двері, продовжуючи розігрувати перед Туром турботливого батька. 

Челядник хоча і був сильним хлопцем і вправно мене тягнув та я, пам’ятаючи науку Блукача, зробила виверт і звільнилася з ціпких рук. Використовуючи ефект несподіванки як перевагу, я швидко зробила підніжку і мій кривдник впав додолу. Ці секунди поки він вставав дали мені фору. 

Я стрімголов кинулася до стайні аби попередити Яра, що староста все ж вдома живий живісінький. Я боялася аби батько якимось чином не нашкодив Блукачеві. Як не як, а поселення це його територія і тут він має вагомий вплив. 

У стайні було чисто й приємно пахло сіном. Коні відпочивали і мирно пожовували траву. Малушка, спокійно гралася камінчиками і чекала коли її забируть. Та ні Блукача, а ні його коня не було. 

«От, паразит! Все ж обманув!» - зрозуміла я і вибігла з двору, наказавши дівчинці залишатися на місці. 

Часу пройшло не так багато, то ж далеко не від’їхав. Тим паче він не підозрює, що я так швидко викрила його план. 

Озирнувшись довкола, я побігла у той бік, з якого ми прийшли. Я бігла й бігла, але його все не було. По дорозі мені зустрічалися односельчани. Частина з них раділи, побачивши мене живою і намагалися зупинити і поцікавитися як все минулося у лісі, інші – налякано дивилися у слід, гадаючи, що я примара. Мені ж було все одно на перехожих. У мене була лиш одна мета, лиш одна ціль. 

Ось вже й скінчилася вулиця, я дісталася краю поселення. Далі лиш пшеничне поле, а за ним злощасний ліс. 

- Яр, Яр! – голосно закричала я, запримітивши знайому постать. 

Між нами було метрів двісті, не більше.  

Чоловік зупинився. Здавалося він ось-ось ладен кинутися до мене, але секундна пауза і... і він різко смикнув коня у бік і щосили пришпоривши його, полетів геть. Було відчуття, що Блукач боявся уповільнитися аби не передумати... і чим швидше мчав кінь, тим швидше він тікав від почуттів. 

Яр свято вірив, що без нього мені буде краще. 

Я безсило стояла, а сльози текли рікою. Я відчувала себе безмежно нещасною та спустошеною. Та згодом сльози скінчилися і на заміну одному почуттю прийшло інше. Я відчула наростаючий гнів. І цей гнів дав поштовх внутрішній силі.

Одна знайома мені мавка колись сказала «ми живемо у світі чоловіків... вони  керують нами і вирішують наші долі...»  

Навіть Яр і той відібрав у мене право вибору!.. 

Ну що ж, тримайтесь! Більше ніхто не буде приймати за мене рішення. Я буду сама творити свою долю! 

Я знайду Блукача! Гарненько вріжу йому за те, що покинув мене саму, а потім... потім поцілую! 

Я знайду Горазда! 

Я покараю батька! У мене є рівно один рік, щоб завадити йому знайти нову відьму й покласти край його злодіянням. Хай я лиш крупинка у великому світі чоловіків та я очищу його принаймні від одного зла – від батька. Він поплатиться за скоєне! Я суддя, я кат... 

Я вже не та розгублена дівчина-жертва... Я вже не той інструмент помсти у руках Вторака... Я вже не та покірна дочка владного батька... Я вже не та! 

Я – Божена! І я не здамся!