16.

Якийсь здоровань тягнув Любомира за шкірки до коня. Він був неприродньо високий та кремезний. І якщо Яру його міцна статура була до лиця, то вигляд незнайомця був хижий та загрозливий. Одного погляду було достатньо, щоб зрозуміти, зустріч з ним не віщує нічого доброго. На його шиї виднілися ті самі символи, що і у Яра. Без сумнівів, це той батьків блукач-поплічник. Хлопець пручався, але зі зв’язаними руками не міг нічого вдіяти. 

Яр слідкував за ними поглядом, не в змозі одразу кинутися на допомогу, адже  сам у цей час бився одночасно з двома розбійниками.  

Я побігла до Любомира, але напівдорозі мене зупинив Брок. Очі його палали від люті. Він замахнувся мечем, але я якимось дивом змогла відскочити. Все ж уроки Блукача не пройшли даром. На щастя, опинилася я саме з того боку де з землі стирчав факел на довгій палиці. Схвативши його, я відчайдушно намагалася оборонятися, застосовуючи всі напрацьовані бойові навички. Але що таке палиця у порівняні зі справжньою зброєю... 

Мене врятував Яр, що якраз розправився зі своїми супротивниками. Чоловіки наносили один за одним нищівні удари, зброя дзвеніла і відблискувала у місячному сяйві. Вкотре замахнувшись, Яр завдав останнього, вже смертельного удару ворогові. Брок упав, міцно стискаючи поранене місце, його широко відкриті очі дивилися у небо, але життя в них вже не було. 

Сутичка скінчилася. У таборі стало тихо. 

Кільком розбійникам все ж вдалося накивати п’ятами. 

Вурдлака лежала на траві у калюжі людської крові. Видавши декілька хрипів, хижачка померла.  

Яр ринувся у бік Любомира, та дорогоцінний час було втрачено. Блукач-незнайомець погрузив хлопця і, прискоривши коня, зник у темряві лісу. На останок пустивши у Яра стрілу.

Блукач різко висмикнув її з тіла і,  жбурнувши геть, попрямував до мене. Та було видно, що кожен його наступний крок ставав все повільнішим та повільнішим. Раптом він зупинився і зі словами «От, зараза!» рухнув долілиць. 

Я перелякано підбігла, руки мої тремтіли від страху його втратити, я намагалася відшукати поранення. Кров від стріли була, але рана не виглядала смертельною, інших серйозних травм видно не було. Що саме сталося з Яром не зрозуміло. Але він дихав, і це головне! 

Пройшло вже достатньо часу, до тями він так і не приходив. Весь цей час я сиділа поруч. Та з кожною хвилиною ставало зрозуміло, що таке його становище може затягнутися, то ж потрібно щось робити. Але що? З чого починати? Думки хаотично кружляли у голові.

Я підвелася і збентежено стояла посеред розгромленого табору, було моторошно і страшно. Без захисту Блукача, у небезпечному лісі, одна однісінька... серед трупів... 

Та вибору не було, то ж взявши себе у руки, почала діяти. Спершу перетягнула Блукача у намет і вмостила його якомога зручніше. В середині я відчула себе трішки спокійніше і безпечніше – як ніяк, а хоч якісь стіни. Та все це була лиш омана, адже розумом розуміла – нечисть тканина не зупинить. Потрібно було вигадати щось більш надійніше. Рішення прийшло саме собою – клітка!  

То ж я вискочила на вулицю у пошуках підходящої за розміром.  

- Гей, дівчино, звільни і нас. – гукнула болотна відьма. Вигляд вона мала бридкий, вся брудна, зі зморшкуватим лицем та пошарпаним лахміттям замість одягу. – Не дай загинути. Ти ж добра, я бачу. 

З-за грат на мене дивилися й інші страшні створіння. Блукач казав, що не всі з них небезпечні, але як знати як вони себе поведуть... чи не нападуть на мене? 

- Я випущу лиш лісову мавку.  – вирішила я, пам’ятаючи, що для жінок мавки не несуть небезпеки. – Щодо інших... Вас буде звільнено коли Блукач прийде до тями. То ж у ваших інтересах підказати мені, що з ним коїться і як зарадити. 

Болотна відьма незадоволено фиркнула і плюнула собі під ноги. 

- Та що тут не зрозумілого! Той поганець-блукач, що спіймав нас, випустив отруйну стрілу у твого любчика. От і маєш!  

- І як допомогти, як врятувати? 

- А ти спершу випусти... 

По очах болотної відьми було видно, що вона ще та підступна гадина. Точно не буде допомагати по доброті серця. То ж або втече одразу, або й мене погубить. 

- Умову ти знаєш – лиш коли він видужає! – твердо стояла я на своєму. 

Вона мовчала, лиш невдоволено скреготала коричневими гнилими зубами. 

Вже розвиднилося, сонце піднімалося вище. При світлі дня на душі стало якось веселіше.

Тягти клітку до намету було не легше ніж Блукача. На щастя, розбійники, що тікали, забрали не всіх коней, то ж я змикитила використатт їх тягову силу. Клітку розмістила посеред намету, застелила у ній знайдену батькову накидку, і перенесла у середину Яра. 

Ось так облаштувавшись, я трішки заспокоїлась. У разі небезпеки маю більг-менш надійний прихисток.  Огледівши табір, я ходила поміж загиблих, шукаючи батька. Та марно, схоже, він живісінький і втік. Зате знайшла свій короткий кинджал, його у мене відібрали коли нас схопили. Зараз його стискала рука померлого розбійника. Хоч це і моя власність та витягувати його з небіжчика було ну дуже неприємно. 

Я розуміла, що з тілами потрібно щось робити. По-перше, їх сморід почне притягувати диких тварин, а по-друге якось не хочеться ночувати у такій компанії...