15.

Весь вечір Млада провела у шатрі старости, після тієї розмови ми її більше не бачили. Де Любомир – невідомо. 

- Блукачу, ти чув? Батько не причетний до зникнення брата. Він може бути живий. Я маю надію! Ти викрав Любомира, а отже є вірогідність, що з Гораздом трапилося те саме. Розумієш? Розумієш? – шалено повторювала я, захоплена цією радісною думкою. 

- В житті всяке буває. То ж можливо... - він теж підійшов ближче до мене і знизав плечима.  

- Я знайду його, чуєш, знайду... І тоді він не буде як ти – він не буде самотній. 

Блукач різко зиркнув на мене і я зрозуміла, що замріявшись, бовкнула лишнє, зачепила струни душі чоловіка. Так, він ніколи не зізнається, але я впевнена, він почуває себе безмежно самотнім. Те як він по-батьківські навчав свого учня, щиро й відкрито до нього відносився... Те як він розповідав нам у перший день викрадення Любомира, що бажав би хлопцю іншої долі. Що хотів би щоб той мав безтурботне дитинство поруч з люблячими батьками, що бажав би йому одруження і доживання віку посеред дітей та онуків... Те як при першій нашій зустрічі сказав «я собі таку долю не обирав"... Все це наштовхує на думку, що глибоко в душі він нещасний та самотній. Так, він виріс, змужнів і вже далеко не той наляканий хлопчик, якого забрали від батьків, та все ж порожнеча в середині залишилася... 

- Не буде як я? – Блукач швидко взяв себе в руки і скептично посміхнувся – і що ж це йому дасть? 

- Він буде знати, що його люблять, що у нього хтось є, що його хтось чекає. Ця думка зігріватиме його вночі і надаватиме сили у бою. 

- Ну, мене у ночі зігрівають дівчата. Знаєш, молодички шаленіють від таємничого образу блукачів. - з награною самовпевненістю посміхнувся чоловік.

- І мавки... – чомусь пригадала я. 

- І мавки. – повторив Яр, а очі його хитро засвітилися, немов промовляючи «А хто це тут ревнує?», а потім продовжив, - То ж з цим проблем у мене немає. А надає сили у бою інстинкт самозбереження, бо якось не хочеться ще помирати... –  засміявся чоловік.

Я грайливо пнула його через грати у плече кулаком, розуміючи, що він спеціально відшутковується, за гумором приховуючи почуття. Ми обоє знали, що я мала на увазі, але залишили розмову як є.  

І ми замовкли, кожен занурений у свої думки. 

Тишу обірвали кроки, і з нічної темряви показався силует. Через декілька секунд ми побачили Младу.  

- Привіт. – першою заговорила вона. 

- Ти прийшла позловтішатися? Не варто. Ми не подаруємо тобі такої радості. – стримано промовив Блукач. Без злоби, без ненависті. Голос і весь його вид пашіли достоїнством. Він був з тих хто не принижується, не впадає у відчай і не благає відпустити, а зустрічає свою долю гордо. 

- Ні, поговорити... 

- Нема нам про що з тобою говорити, – відрізала я – все і так вже зрозуміло! Ти з ним заодно! 

Та Млада не відступила. Просто почала розповідати свою історію. 

Дійсно, її мати була відьмою. Саме завдяки цьому вона і познайомилась ближче з майбутнім нареченим. Мол періодично потайки навідував відьму-спільницю і все частіше задивлявся на красу її доньки.

Млада знала, що у нареченого і матері ділові стосунки та про вбивство дітей, клянеться, що не відала. Все що їй відомо – староста виловлював істот. Він був постачальником органів та частин нечисті, необхідних матері для її чорних заклинань. 

Сама Млада такими закляттями не бавилася, їй було веселіше пустувати дрібними злодіяннями. Десь сусідів посварить, десь зробить щоб молоко скисло, десь хворобу на худобу нажене чи то приворотом закоханих розлучить. Возитися з оком ховали, язиком гризачки, слиною кликуші чи ще бозна чим їй не хотілося. 

- Так ось навіщо тут всі ці клітки... – зрозуміла я. 

- Так. Завдяки цим істотам ваша родина, на відміну від інших у поселенні, процвітає. Все це  материні чаклування. Завдяки їй у вас гарні врожаї, а худоба не хворіє... 

- Якщо ти відьма, – обізвався Яр – То чому я тебе не відчуваю? 

- А ти відчув! Але не всю мою силу, а лиш легенький її відгомінок. Пам'ятаєш нашу першу зустріч у брами... Коли я проїжджала повз тебе, а ти різко та пильно на мене поглянув. У мене тоді серце у п'яти пішло від переляку. 

А справа у тім, що після нашого ув’язнення Млада, як і я повернулася додому і, почувши, що у поселення завітав Блукач вона зрозуміла, що ми врятовані. Але, на всяк випадок, провела ритуал зв’язування сил, щоб Яр її не відчув. За нею водилися відьомські грішки, то ж вона боялася, що він її відчує та уб'є. 

- Мол хоче щоб я виконувала все те, що й моя матір. Я починаю підозрювати, що геть не за покликом серця він до мене сватався. Йому вигідна дружина-відьма. 

У голосі дівчини відчувався сум і розчарування.  

- А я не хочу щоб мене використовували! Нам потрібно звідси тікати. Він просто озвірів коли почув мою відмову та й що до вашої безпеки є певні сумніви.  

Згодом Млада пішла. Та десь через годину повернулася. Була вже пізня ніч, табір дрімав. У руках вона міцно стискала зв’язку ключів. 

Дівчина спробувала вже декілька ключів та замок ніяк не піддавався. Я відчула неабияке полегшення коли нарешті почувся специфічний звук і я отримала довгоочікувану свободу.