14.

До табору розбійників ми добралися коли вже смеркало. Було видно, що чоловіки тут вже не один день, все було облаштовано для довгого проживання. Посеред табору потріскував вогонь, на якому щось парувало з великого казанця. По обидва боки, як стіни, стояли два воза з провізією і мисливським начинням.  Поруч розташовувався і намет, скоріш за все, їх ватажка, оскільки було видно - інші чоловіки вже готують собі спальні місця у вогнища. Вони жваво про щось розповідали один одному і, сьорбаючи з кухолів, голосно реготали. 

Смішно, та я чомусь почала роздивлятися прив’язаних у далині коней в надії відшукати батькового Рея. Але схоже той змій Брок його продав ще до того як повернутися до табору. Так би мовити, підзаробіток на стороні. 

Поодаль виднілися клітки різного розміру. Саме в них нас і посадили щоб не втекли поки Брок побіг у намет, напевно, доповісти про свою знахідку. 

Нас з Младою розмістили разом, а Блукача скинули у сусідню з нами. Озирнувшись довкола, стало зрозуміло – ми не єдині бранці. На нас дивилися очі, але не звичайних тварин. Це була нечисть! Болотна відьма, мавка, глуханя,  кликуша та два вовкулаки, схоже, що мати з дитинчам. Від такої компанії стало ще більше не по собі. Чорт забирай, що тут робиться?! Що це за мисливці і чим вони займаються?! 

В животі страшено бурчало та сподіватися на гостинність і вечерю було марно. Сподіватися, що нас відпустять живих теж марно. Тепер вже точно! Після того, що ми побачили, навряд наші господарі дозволять щоб ми патякали язиком у поселенні про їх підозрілу діяльність. 

Підійшовши ближче до сторони клітки, що пов’язувала мене з Блукачем, я, обійнявши грати, зашепотіла:

- Яр, Яр... 

Та у відповідь почулося лише хропіння, а потім солодке почмокування ротом. І сонне тіло перекрутилося на інший бочок. 

- Та скільки ж можна спати! 

І я щосили пнула через грати Блукача у спину. 

- Да ти пустунка... а ну я зараз тебе зацілую... – грайливо промурчав крізь сон полонений. 

- Ти ба! Ми значить тут у халепі, а він сни пристрасні споглядає! От гамнюк! Ану вставай! 

І хоч грати заважали, та все ж мені з горем пополам вдалося розтормошити Яра. Він спробував встати, але клітка була занизькою, то ж сівши на підлогу, з силою почав терти очі та голову, намагаючись прийти до тями. 

- Що сталося? Де ми? 

У цей час завіса намету відкрилась і з середини вийшло двоє чоловіків. Першим йшов Брок, а за ним... Ні, не може бути! 

- Батьку?! – не вірила я своїм очам. Та схоже мені не ввижається, бо почула радісний голос Млади. 

- Моле, Моле, любий! Як я рада тебе бачити! 

Що за маячня? Мій батько!.. Шанована людина!.. Староста поселення!.. І раптом – ватажок розбійників?! 

Та шокованою від такої зустрічі була не тільки я. Мол оторопів від несподіванки, але за лічені секунди взяв себе у руки. 

- Дівчата, чорт забирай! 

О, впізнаю батечка. Як завжди, гнів у голосі. Схоже він не на жарт розлютився. Ще б пак, ми натрапили на його таємницю, і йому доведеться багато що пояснити!  
Мол наказав Броку відчинити клітку. 

- Млада, йди до мене. Божено, щодо тебе... Тебе я випущу лише при умові якщо ти пообіцяєш забути все, що побачила і мовчати у поселенні. 

Млада підійшла до нареченого і поцілувала. Схоже її ця ситуація ніскілечки не бентежила, вона була абсолютно спокійна. У мене закралася підозра, що красуня у курсі справ нареченого. 

- Тобто, батьку? Що відбувається? Що ти накоїв? 

- Те, що зробив би кожен інший на моєму місці – я скористався можливістю. - туманно відповів староста. 

- Це ти віддав наказ Броку... -  перед очима постав образ Горазда. - Ти вбивця! Вбивця!  

Очі мої втупилися у батька. 

Молу завжди було начхати на мою думку і переживання, але сьогодні чомусь він все ж вирішив виправдатися та повідати те, про що мовчав і старанно приховував вже не один рік.  

Якось він вирушив на полювання. За ним ув’язалися два його пси. І все б нічого та день не заладився, чоловік психував і безжально визвірявся на улюбленцях та лаявся щосили. 

Батько був невпевнений та, схоже, його почув лісовик. А вони, як відомо, дуже не люблять коли на їх володіннях чутно лайку. І, щоб покарати порушника спокою, починають заманювати та плутати подорожніх. Так це чи ні – не відомо, але зрештою Мол заблукав.  

Чоловік кружляв на коні лісом допоки зненацька не натрапив на ведмедицю з малям. Кінь злякавшись, скинув вершника на землю, й утік. Мати оскаженіла і, захищаючи дитя, пішла прямісінько на Мола, трощящі й розриваючи його тіло.  Пошматований він лежав у калюжі крові.  Життя у ньому ледь-ледь тліло. Коли прийшов до тями вже була глибока ніч, ні поворухнутися, ні кричати не міг. 

І він би помер, якби повз не проходила матір Млади. Проста жінка не гуляла б у цій частині лісу та ще й о такій порі, сумнівів не було – вона відьма! 

Жінка якраз збирала трави для своїх відьомських злодіянь. До помираючого їй не було діла. І як би він був звичайною людиною то вона б без докорів сумління залишила його конати. Але Мол був староста. Він почав їй обіцяти все що тільки можна за порятунок. Старій відьмі лестила ідея, що тепер всі її діяння перед людьми буде прикривати сам староста. Тож заручившись підтримкою один одного і склавши союз, вона провела над чоловіком якийсь ритуал.