13.

Ми йшли вже декілька годин, зупиняючись лиш на хвильку, щоб Яр мав змогу поринути у туман. 

Раптом тишу лісу пронизав жахливий рохкіт. Всі зупинилися і напружилися в очікуванні. Довго прислуховуватись не довелося – звук знову повторився. 

- Що за чортівня? – озвучила Млада те, що у всіх було у думках. – Блукачю, нам кінець? 

Чоловік обачливо дістав меч і став прислухатися далі. По шкірі пробігли мурахи, а Млада боляче вчепилася у мій лікоть. 

- Ні, не схоже на жодну з відомих мені нечисть. Це... Це вепр! – задоволено повідомив Яр. –  Судячи з рохкання з ним щось трапилось. Ходімо! Мерщій!  

І він швидко рушив у бік звуку. 

- Поспішаєш рятувати?! Ти взагалі в курсі, що вони з легкістю розривають черево людині! Навіщо такий ризик? Від коли це ти захисник тварин?  

Блукач не звернув уваги на мою пересторогу і продовжив прямувати до цілі. 

- Якщо він застряг і не може вибратися чи раптом поранений, то стане для нас легкою здобиччю. А це значить, що нас чекає чудовий м’ясний бенкет. – радісно пояснив він, а потім так єхидненько додав. - Та якщо ти проти... 

Ясна річ, ніхто не чекав на відповідь, все і так було зрозуміло. Ми поспішили на зустріч вечері. 

Та яке ж було наше здивування, коли вже майже наблизившись, ми почули людський голос: 

- Тримайте його, тримайте! 

- Хутко в’яжіть! 

- Ох і здоровань, оце пощастило! 

- Тягніть! 

Зазирнувши за хащі, ми побачили вже вбитого вепра та троє чоловіків, що вовтузилися над здобиччю.  

«Напевно, мисливці" подумала я. 

- Дивно... Люди так далеко не заходять, зазвичай полюють та збирають хмиз на початку лісу... – прошепотів Яр, спростовуючи мою здогадку. – Чому ж ці не бояться нечисті? Чи їм жити набридло? 

Та мучитися у здогадках нам не довелося – позаду хруснула гілка. 

- Так-так-так, хто це тут у нас? – почулося за спиною грубий самовпевнений голос. 

Ми повернулися і побачили Брока, що тримав Младу, приставивши їй ножа до горла. З ним було ще двоє кремезних чоловіків, і виглядали вони геть не по-доброму. Напевно, як і Брок, були злодіями та вбивцями. 

- Ну, привіт, моя давня знайома. – зішкірився у мій бік нападник. – Тоді тобі пощастило - я поспішав, та зараз  вже не буду такий добрий... 

Чоловік повільно провів великим пальцем у куточку губ, смакуючи все те, що можна зробити з полонянкою. 

Блукач, тим часом, рефлекторно спробував стати передімною, захищаючи своїм тілом. 

- Не сіпайтесь якщо не хочете їй нашкодити. – сказав Брок, міцніше здавлюючи Младу, і махнув головою поплічнику.  

Той швидко підійшов до Блукача та зненацька дмухнув на нього якийсь пилок. Яр не встиг відреагувати як його тіло почало погойдуватися, він заплющив очі та голосно впав на землю як мішок з картоплею. Схоже то був якийсь сонний порошок, бо не встигла я злякатися за його життя як почула могутній храп.  

От халепа! Нашого захисника-рятівника знешкоджено. І що тепер робити?! 

- Треба їх вбити – сказав лисий здоровань, коли ми підійшли до мисливців. 

- І відколи це ти став рішення приймати?! – прошипів Брок. 

- А відколи це ми свідків залишали?  

- Подумай головою! А чи часто ти зустрічав у цій частині лісу молодих дівчат, дитину та блукача?! Щось тут не те... Краще відведемо цю підозрілу компанію до табору, а там хай головний вирішує. Вбити ми їх завжди встигнемо. 

Непритомного Блукача погрузили разом із тушою вепра. Нам же, зі зв’язаними руками, довелося йти пішки. 

По дорозі мисливцям все ж стало цікаво, що ми тут забули і Брок потребував відповідей. Спілкуватися з нашою вартою не було ніякого бажання, але ми були не у тому становищі щоб пручатися. 

І коли в декількох словах ми описали весь той жах, що твориться у нашому поселенні, чоловіки почали реготати. 

- То он хто ти, Брок, такий!.. Чудовисько... нечисть... – викрикував один. 

- Невідома людству тварюка! – заливався другий. 

- Та тобі вже жертви приносять на рівні з богами. – перебивав третій. 

- То це ж скільки у тебе дівок тепер буде... – плеснув Брока по спині його лисий помічник. 

Мені стало моторошно від думки, що закралася у мене у голові. Виходить, всі ті смерті, все те нещастя не від звіра... А від людської руки...  

- Істоти діють за покликом інстинкту, ти ж... ти ж... – озвіріла я і кинулася на розбійника бажаючи помститися за смерть братика Горазда. 

- Ей, стій крихітко. Я, звісно, не проти з тобою побрикатися, але не так. – з усієї сили відштовхнув мене на землю Брок. – Я, солоденька, людина підневільна... і за платню накази виконую гарно.