12.

Після того поєдинку Блукач тренував вже нас двох. Чому я була неймовірно рада. Тепер нудьгувати мені вже не доводилося. А от страждати від синців – так. Їх у мене було вже чимало... 

Я пропонувала і Младі долучитися до наших занять та її погляд був настільки красномовний, що полишила цю ідею...  

- Божено, зрозумій, ми вже скоро повернемося додому. Життя потече по звичному руслу і ми займатимемося звичними жіночими справами. А чоловікам залиш чоловіче. Схаменись! Ще ненароком покалічишся! 

І все це вона пояснювала сидячи на травиці з такою рівною спинкою, з такою грацією розправляючи гнучкими пальчиками неіснуючі складочки на спідниці... І було в ній стільки вишуканості, стільки жіночності, що я вкотре замилувалася.  

Вона вела себе поблажливо, немов намагалася щось втовкмачити малій нерозумній дитині. Я слухняно вислухала всю її промову, та потім все ж побігла далі до Любомира, що вже нетерпляче чекав мене з палицями-мечами. 

- Любомире, ти здібний учень. Та у тебе весь час лиш два партнери, і ти вже вирахував та звик до нашої з Боженою манери ведення бою. Хоча те, що робить Божена важко назвати боєм... – широко посміхнувся мені Яр коли я саме наближалася. 

- Як вчитель мене вчить, так і роблю. – відгавкалася я і, виконавши танцювальний пірует, переможно тикнула палицею наставника у груди. 

- Ти вразила мене у саме серце... – неоднозначно поглянув він. А потім продовжив думку. – Так от, пора знайомитися з іншими супротивниками... Ти тренувався сьогодні викликати туман? 

- Так, але у мене це ще погано виходить. - було видно, що хлопця це засмучує. 

- Нічого, не все одразу... Ти когось відчув? 

- Лісовика.  

- Як ти впізнаєш його, якщо зустрінеш у лісі? 

- Він прикидається звичайним дідусем. У нього постоли взутті навпаки, правий на ліву ногу, а лівий на праву. Має яскраво зелені очі і не має тіні. 

- Як захиститися та здолати його пам’ятаєш? 

- За допомогою липової дощечки, а ще перевернути устілку взуття і вивернути одяг на виворіт. Якщо смикнути лісовика за бороду – він розсиплеться. А ще можна переграти його у карти, але я не умію... 

- Так, молодець. Але поблизу не тільки він. Ти декого пропустив... Недалеко від нас невеличке  болотце є, а там упир. От його ти і маєш здолати. Лісовика чіпати не будемо, він нам не зашкодить, хай і далі хазяйнує лісом. Згадай все чого я вчив тебе про упирів і використай знання. 

Ясна річ, ми з Младою були обурені таким рішенням Яра. 

- Ти з глузду з’їхав?! Він же ще замалий та й тільки декілька днів як тренується! 

- А ви, квочки, як гадали? Що я буду роками чекати поки він виросте? Чи буде за вашими спідницями ховатися? Наше життя небезпечне і щоб вижити він має уміти долати ворога! Я не завжди зможу прийти йому на помічь... його життя в його руках! Якщо «мамки" не згодні, то ласкаво прошу назад у поселення... 

- Ні-ні, ми розуміємо...  

Звісно ми все розуміємо. Наставник таким чином намагається захистити хлопця - чим швидше він опанує ремесло, тим більше шансів на життя. Просто ми не були готові, що він ось так одразу... 

До болота ми і вправду дійшли швидко. Стояв неприємний сморід, скрізь валялися сухі уламки дерев.  

- А як ми його знайдемо? – поцікавилася я переступаючи якийсь корч. 

- Він сам нас знайде, відчувши свіжу кров... 

- Що? То ми приманки? 

- Так. Та не хвилюйтеся. Я б не наражав вас на небезпеку якби не був упевнений, що все пройде добре. Цей упир тут вже занадто давно, він геть ослаблений, адже жодна жива душа не забігала до цього місця.  

Та до неможливого побіліле лице Любомира свідчило, що від цього йому не легше. Хлопець як ніколи був наляканий. Він йшов міцно стискаючи подарований напередодні блукачем справжній, не дерев’яний, меч. Здавалося відбитки його пальців назавжди залишаться на руків’ї. На руці хлопця красувалася яскрава червона вовняна нитка, яку він заздалегідь пов’язав на зап’ястя, пам’ятаючи, що це оберег від упирів. У іншій руці тримав факел з гарно заточеним, гострим кінцем. 

Я вкотре зачепившись спідницею за черговий корч, намагалася звільнитися. Коли раптом відчула, що щось холодне схопило мене за ногу. З жахом пискнувши, я кинулася до Блукача.  

Щось почало ворушитися під купою засохлих гілок та листя. З землі підіймалося тіло. То був упир! Бридке створіння стільки там пролежало, що вже й саме обросло землею та мохом. 

Зробивши глибокий довгий вдих, явно насолоджуючись відчуттям скорої поживи, істота зішкірилася, демонструючи свої гострі, пожовклі зуби. А потім рушила у наш бік. 

Любомир щосили бився з упирем. Та той, жадаючи крові, уперто йшов на малого, не зважаючи на нищівні удари меча. Було видно, що хлопець потроху втомлюється і вже не так завзято нападає як більше відбивається від ворога. Все ж сил у восьмирічного хлопчика виявилося менше ніж у ослабленого упиря... Напруга наростала. 

Я схопила Блукача за лікоть. 

- Чи не пора втрутитися?! – занепокоєно заблагала я. 

- Ще не час...