9.

- Все, з ним покінчено, більше він нікому не завдасть зла. – повідомив Блукач витираючи меч об знайдене старе ганчір'я. – Тепер зрозуміло чому млин закинули. Схоже люди самотужки намагалися справитися з потопельником, але потім здалися. 

- А це тобі сувенір на пам'ять, – посміхнувся він і простяг мені той самий короткий кинджал. – схоже, якби Вторак все ж прив’язав вас до дерева, ти б розправилася з вашою таємничою істотою і без мене. – підмигнув він і його очі весело заблищали, а зіниці збільшилися. 

У поселенні Яру окрім припасів вдалося роздобути ще й одного коня. Це дещо ускладнювало наше пересування, оскільки людей було більше ніж коней, та краще ніж нічого. Звісно, чоловіча частина компанії галантно пропонувала нам з Младою їхати верхи, та все ж було вирішено всім йти пішки, щоб не переобтяжувати худобину. Вони, бідні, і так були вдосталь навантажені. Блукач занадто хазяйновито підійшов до забезпечення табору і гарно запасся у Свистгорі. Навіть приніс нам гребінці для волосся... 

Ми йшли лісом все далі й далі. Шлях прямував у ті глибини куди обачні жителі цих країв не ступлять ні за які гроші світу. На протязі всього часу Яр не полишав спроб відчути хоть якісь натяки на нашу невідому істоту, але поки що все марно. 

-  Безглуздя якесь! Це якесь одне суцільне безглуздя! Навіть смішно – я шукаю сам не знаю що... 

Я відчувала себе ніяково у хвилини його роздратування. Зрозуміло, що він гнівається не на нас, що хоче допомогти, але все ж було вкрай не зручно перед ним. Я була причетна та не могла нічого вдіяти.

- Ці дивні зникнення у вас у поселенні... зазвичай нечисть залишає по собі слід і я одразу відчуваю хто винуватець. А ваш випадок не такий. Я не знаю хто ворог. Це точно не звичні мені істоти, їх злодіяння у поселенні я б розпізнав. У вас там тільки відьми хазяйнують та домовики бешкетують. То ж блукаю навпомацки і просто сподіваюсь, що наткнусь на невідому мені силу. Потрібно буде гарно оцінити її та мої можливості.  Якщо зрозумію, що істота мені не по зубам, то одразу у відкритий бій вступати не буду. Моя смерть буде означати і смерть для вас... Але не сумуйте, ми щось вигадаємо. Якщо одні двері зачиняються, то відкриваються інші... завжди є вихід – підбадьорив він чи то нас чи то себе. 

Через секундні роздуми, оглянувши довкола, Яр підсумував: 

- Все. Ми вже стільки пройшли, а результату знову немає. Сьогодні розбиваємо табір тут, а завтра підемо по цій же лінії тільки назад у бік вашої домівки. 

- А чому не далі у глиб? 

-  Далі вам не можна. Ми й так зайшли вже майже у серце лісу, це вже не світ людей, попереду край нечисті. А це вірна для вас загибель. 

Повечерявши, Блукач став відточувати бойову майстерність Любомира. Схоже він був гарним вчителем, оскільки хлопець отримував колосальне задоволення від спілкування з наставником. Яр хоч і строго слідкував за правильним виконанням всіх рухів, був достатньо вимогливим, але разом з тим не втрачав можливості пошуткувати над хлопцем чи дати підсрачник у розпал поєдинку. Спостерігати за ними було одне задоволення. 

Та у мене була мета – маю навчитися самозахисту. Тим паче у такий час. Хтозна, що чекає мене попереду. Блукач був правий, молодим дівчатам не місце у лісі, скрізь чатує небезпека – чи то від звіра, чи то від нечисті, чи то від розбійника.  І де гарантія, що Яр завжди буде поруч...

Я уважно слідкувала за кожним рухом, намагаючись все запам’ятати. Чомусь мені було ніяково зізнаватися Блукачу, що хочу навчитися битися, то ж просто подумки повторювала бойові елементи. 

- Яр швидко знайшов підхід до малого, правда? – обірвала мої думки Млада. Вона виявляється стояла позад мене, а я, захоплена милуванням, навіть не помітила цього. 

- Так, я теж якраз про це думала. Вони легко знайшли спільну мову. – посміхнулася я.  – Хлопці такі хлопці... дай їм палку, розпочинається бій і все - друзі навік.  

Млада теж посміхнулася і присіла біля мене. Вдома ми мало з нею контактували, вона жила на іншому краю поселення, куди я гуляти не ходила. Познайомилися лиш коли стало відомо про заручини. То ж подругами не були. Але спільна халепа нас об’єднала, ми почали потроху пізнавати одна одну. Компанія Млади мені подобалася, вона була приємним співрозмовником. Зазвичай, я не дуже люблю балачки але з нею було якось легко та невимушено. Вона була із тих людей, з якими навіть помовчати приємно. 

- Ти кохаєш мого батька? – чомусь раптом запитала я, і мені самій стало ніяково від настільки особистого питання. 

- Хм... неочікувано... – протягнула дівчина. 

Та я й сама розуміла, що це дурне питання. Бо ж варіанта тільки два – заміж виходять або по коханню, або задля вигоди... Млада була молодою і красивою, вона могла обирати серед багатьох претендентів, а зупинилася на підстаркуватому чоловікові. Що ж це? Любов?.. Чи холодний розрахунок? Адже після заміжжя вона стане жінкою самого старости!.. 

Ну і що я чекала від неї почути? Звісно, вона скаже «кохаю", бо навіть якщо це й не так, то хто ж зізнається... 

Так чи інакше, та, напевно, мене все ж більше хвилювала не причина, а серце знайомої. Я, як ніхто інший, знала на скільки несолодко живеться жінкам у будинку Мола. І якщо Млада його кохає, то її чекає розчарування та розбите серце. Якщо ж вона бажає його використати і стати шанованою та впливовою, то що ж, хоч знатиме заради чого терпить...