7.

 - Що трапилося? – із занепокоєнням спитав блукач, під’їхавши ближче. – Де коні? 

Він швидко спішився, а потім допоміг злізти з коня малому хлопчику, що сидів разом з ним.  

- Нас обікрали. – коротко відповіла я, намагаючись за спокійною інтонацією приховати емоції, що бурлили усередині. - Звідки хлопець? Він буде з нами?  

Та відповідь я не почула. Підбігла Млада і, ухопивши Яра за рукав, почала красномовно розповідати про напад та пережитий нами жах. На противагу мені, вона була не з тих хто приховує свої почуття та свою слабкість. 

Лице Блукача з кожним словом ставало все похмурішим і похмурішим.  

- Напевно, це Брог. – сором’язливо озвався хлопчина, що тихенько сидів поодаль з переляканими очима. – Його розшукують по всій околиці та він вдало переховується. Вже багатьом людям завдав чимало бід – грабує, вбиває. 

-  То що це за хлопець? – знову повторила я своє питання. 

- Це і є  та моя таємнича справа. – повідомив Блукач і, спокійно сівши на колоду, не кваплячись почав діставати з єдиної уцілілої торбини залишки нашої вже скромної провізії.  

- Він мене викрав... – розплакався малий. 

- Ти що?! – аж підскочила я від обурення. 

- Так треба. Або я, або нечисть. – пережовуючи відповів Яр. 

Та побачивши наші погляди він зрозумів, що його не залишать у спокої, і вирішив все пояснити:

- Як я вже казав, ми блукачі, не обираємо свою долю, ми такими народжуємося. І живемо зі своїми рідними у сімейному колі до восьми, а хтось і до дев'яти, якщо пощастить, років. Живемо не підозрюючи про свої здібності і своє призначення, допоки блукач-наставник не відчує поклику. – розпочав він. 

Як згодом виявилося, наш рятівник був просто зобов’язаний забрати хлопця. Проявившийся дар Любомира, так звали хлопця, відчував не лише Яр, а й нечисть. І коли б вона добралася до хлопця раніше, то й би не вцілів.  Зло не хоче, щоб його нищили, тому, відчувши нового блукача, одразу вбиває ще у дитячому віці при перших проявах дару. 

- І якби не ця загроза, я б не позбавив його радості звичайного життя. Він міг стати ковалем, мірошником чи ким завгодно і прожити достойне життя поруч з власними дітьми та онуками...  

- То я обраний! – із захватом і гордістю посеред розповіді вигукнув Любомир, витираючи зарюмсане лице рукавом. 

І це було так неочікувано, що ми з Младою весело засміялися над сплеском дитячої радості. Навіть лице блукача не оминула щира посмішка. Він потріпав малого за чуб і передав шмат хліба та сиру.

- Тепер ви розумієте чому я відмовив Туру? На кону було життя Любомира! Мій вибір впливав на майбутнє – ставши блукачем, хлопець врятував би багато життів. І не ображайтесь, але я був ладен пожертвувати вами заради нього. 

Мотивацію Яра я розуміла. Його вчинок можна назвати розсудливим. Але  бути жертвою, яку не хочуть рятувати, все ж якось не приємно... І чисто по-жіночому я б воліла аби він обрав мене... 

- А чому саме викрадення? 

- Хм, я й сам точно не знаю. Просто така у нас блукачів з давніх-давен традиція...  По-перше, не треба дивитися на страждання батьків, що відривають від серця своє дитя. По-друге, блукачі народжуються лише від блукачів, щоправда, далеко не всім дітям передається дар у спадок, та все ж таким чином можна ще й прикрити зраду жінки, що піддалася спокусі. Ми блукачі, знаєте, залицяльники благородні... – пошуткував Блукач і його очі заблищали вогниками. – По-третє, інколи сім'ї чинять супротив, намагаються переховувати сина, вірять, що самі з усім упораються. А це трохи додає мороки... А бо ж ми просто романтики і нам хочеться додати трішки таємничості до свого образу...  – знову посміхнувся Яр. 

На хвильку я замилувалася такою зміною в його поведінці і рисах обличчя. Маю підмітити, що йому дуже пасує посмішка.  

- Сподіваюсь, тепер ваш інтерес задоволено, то ж знову повернімося до нашої вчорашньої розмови. Вам двом, – блукач поглянув на нас з Младою – більше подорожувати зі мною точно не можна. І справа навіть не у моїй примхі. Сьогоднішній напад розбійника, гадаю, вас теж у цьому остаточно переконав. Та й ми домовлялися, що ви зі мною лиш до Свитгору. Поселення Любомира в п'ятнадцяти верстах звідси, направляйтеся туди, а вже звідти додому. 

Але в нашу розмову втрутився Любомир, що вже не виглядав наляканим. Статус блукача додав йому самовпевненості, він мужньо розправив плечі. Хлопчина розповів, що до Свистгору з’їжджаються наші односельчани. Люди тікають, рятуючись від загрози. Цим Любомир хотів підбадьорити нас, адже ми зустрінемо своїх знайомих. Та він не здогадувався, що саме наші люди і є причиною наших бід.  

Це дещо ускладнювало рішення Блукача, оскільки нас з Младою могли упізнати. Ні, повертатися додому без убитого чудовиська занадто великий ризик!

І тільки но я відкрила рота, як Яр підняв руку ніби зупиняючи мій потік слів. 

- Я знаю, що ти скажеш. Але я не відчуваю вашого таємничого чудовиська, розумієш - його немає, воно пішло. То ж хай ваше поселення молиться щоб не повернулося і живіть собі далі. Можете бути спокійні, у ворожбита більше немає приводу вас цькувати. 

- Так ніхто ж нам не повірить! Ходімо разом з нами і ти всіх запевниш. – запропонувала я.