6.

Вогонь вже не палав, лиш де-не-де ледь помітний, слабкий димок просочувався поміж сірих жарин. Настав новий день. Млада, що спала поруч, скрутилася від прохолоди калачиком, блукача на місці не було. Озирнувшись довкола, у ранковій темряві я запримітила його біля коней, схоже він кудись збирався. 

- Ти нас покинеш не сказавши ні слова? – злякалася я. 
- Доброго ранку. – обернувся він через плече, продовжуючи накидати сідло. – не хвилюйся, я дуже швидко. Я ж казав, що у мене у ваших краях важлива справа. Так от, вже немає часу зволікати. Мушу їхати, за інших умов я б вас не лишив. 

- Може ми з тобою? – з острахом поглянула я у ліс. 

- Ні, утрьох ми привертатимемо забагато уваги. – категорично відрізав Блукач. 

- Якось страшнувато... 

Він спробував підбадьорити пояснюючи, що наше чудовисько діє лиш по ночам, отже вдень воно не загрожує, а вже ранок, то ж ми у цілковитій безпеці. 

 - Та й у пошуках ми вже далеко від’їхали від домівки, дуже сумніваюсь, що воно вас переслідує. – скептично посміхнувся чоловік. - А щодо іншої нечисті, то просто не заходьте у глиб лісу і все буде добре. - додав він і помчав уперед. 

Та після його слів легше мені не стало, то ж я підкинула хмизу у багаття і розворушила палицею жаринки у надії, що якась з них ще тліє і дасть вогню. З ним буде якось спокійніше – і тепло дарує і хоч якусь ілюзію безпеки - як від нечисті не убереже, то хоч звірів лісових злякає. 

Хвилина тягнулася за хвилиною, я сиділа в напруженні чекаючи повернення блукача. Млада все ще дрімала. Щаслива, їй зараз спокійно, адже вона не знає, що ми залишилися самі. 

Поступово дівчина почала ворушитися, напевно, сон вже відпускав зі своїх обіймів, але їй так не хотілося вставати. Тим паче коли так приємно зігрівало знову розпалене мною багаття. 

Світанок сьогодні неймовірний, я мимоволі залюбувалася і відволіклася від похмурих думок. Раптом вдалині тріснула гілка, я насторожено повернулася у бік звуку і побачила швидко наближаючу постать чоловіка. Схоже він нас запримітив ще здалеку через багаття і йшов на нього як на маяк. 

Незнайомець був весь у брудному одязі та зі скуйовдженим волоссям. Його погляд не віщував нічого доброго, а ніж у руках безсумнівно говорив, що треба бути обачною у своїх словах і діях. 

- Ви тут самі? – рявкнув він, хаотично розглядаючи наші скромні дорожні пожитки. 

- Що відбувається? – почала вставати Млада. 

Чужинець  різко підбіг до неї, підняв за шкірки і почав мацати її одяг у пошуках.  

- Монети, коштовності, – закричав він – все шо маєте, бігом давайте сюди! Я знаю, ви баби цяцьки любите, у вас при собі завжди щось цінне знайдеться. 

Оцінивши ситуацію, зловмисник зрозумів, що особливо наживитися на нас не вийде. Це його не на жарт розлютило. Стало зрозуміло, що так просто він не піде.  

З силою кинувши оторопілу Младу він, оскаженілий, підскочив до мене. Рятуючись я відступила крок назад але, не втримавшись, спіткнулася і впала.  

Очі його зловіще блистіли. Чоловік перекинув ножа із рук у руки і недобре посміхнувся. Він явно насолоджувався своєю владою над нами. 

Не гаючи часу я підповзла до чималих розмірів палиці, яку ми увечері принесли для багаття. Схопивши, направила її у бік нападника і вибила ніж із його рук. Все відбулося так швидко, що тепер ми обоє стояли у здивуванні. Він від того, що не очікував  супротиву, я від того, що спробувала дати відкоша. І у мене вийшло! Але тепер не можна було зволікати. Поки він не відібрав мою зброю, я почала наступати, наносячи хаотичні удари. Та бій був недовгий, він вихопив палицю і відкинув у бік. Після чого з усієї сили вдарив мене у живіт. Скорчившись від неймовірного болю я упала на землю. 

Незнайомець підняв ножа і направився у бік коней. Прихвативши сідла, торбину з їжею та взявши за повода білу кобилу Млади та мого любого Рея, він зник у хащах лісу.  

Ех, якщо все ж повернемося додому живі та здорові, то гарненько влетить мені від батька за коня, адже ж худобина у господарстві, то святе!...