5.

  Поступово ми наблизилися до лісу. Блукач зістрибнув з коня і почав до чогось готуватися. Спершу вдягнув міцні наплічники, а потім почепив і зброю. Тепер його вигляд став ще могутнішим. 

Коли все було готово, він підійшов ближче до лісу на відстані п’ятнадцяти кроків і, заплющивши очі, простяг праву руку перед собою так ніби щось нащупуючи, так як роблять коли знаходяться у повній темряві.  

Символи на шиї блукача почали ніби рухатися. Я спершу подумала, що мені здалося, але ж ні – вони оживають і, звиваючись мов змій, перетворюються на дивовижних істот. Були там схожі на людей, були схожі на вовків, а деякі взагалі мали незрозумілий чудернацький вигляд. Хтось виглядав більш-менш безпечно,  як от домовики, та більшість були монстрами. Мерзенні пащі, жахливі кігтясті лапи, огидні тіла... 

Вони рухалися немов проживаючи своє звичне життя і не підозрюючи, що я за ними слідкую. Он вовкулака розриває плоть, а он водяник затягує свою жертву, а он упир бродить у пошуках свіжої крові.  

Було відчуття ніби якимось магічним чином символи Яра транслюють нечисть, що знаходиться поблизу. 

Я відвела від істот погляд коли зрозуміла, що з блукачем щось коїться. На його лиці почали все чіткіше і чіткіше проявлятися судини, скрізь, де не прикрито одягом, було видно вени, що набиралися кров'ю і ставали чомусь неприродньо темним кольором. Здалеку могло здаватися, що все його лице, тіло покрилися хаотичними мальованими візерунками.

  Його шкіра дуже зблідла і почала набувати якогось синювато-сірого трупного відтінку. Через деякий час тіло почало всихатися так ніби з нього виходять всі соки, вся енергія, все життя.  

 Це виглядало дуже зловіще і страшно, немов й сам блукач вже не людина... 

Він так стояв хвилин зо п’ять, після чого все його тіло почало здригатися. Яр різко поступив назад ніби щось його штовхнуло і врешті прийшов до тями. 

- Там нічого немає, я не знайшов ніякого невідомого монстра, лиш звичні мавки, лісовики, упирі та привиди. Треба йти далі уздовж лісу до Свистгора. Можливо там пощастить. 

 І ми йшли. Крок за кроком віддаляючись від рідної домівки. Робили зупинки через кожні п'ять верст, блукач спішувався з коня і повторював свій ритуал. Кожен раз я з завмиранням розглядала коричневу сіточку судин та вен на його тілі, що розкидалися по шкірі немов коріння дерев ще довгий час. Мою супутницю, схоже, такі зміни лякали, я ж знаходила у цьому своєрідну красу. 

- О, як же я втомилася – вкотре простонала Млада коли ми опинилися неподалік поселення Свистгор. Від лісу до нього залишалося приблизно п’ятнадцять-двадцять верств.  

По-правді кажучи, вона виявилася напрочуд капризною дівчиною. Наше з нею становище було вкрай незавидним, та я принаймні раділа, що не прив’язана до дерева, як хотів Вторак. Вона ж  всю дорогу тільки тим і займалася, що жалілася.  Її скиглення порядком вже набридли і я з острахом чекала коли Яр зірветься і покине нас. Але на моє здивування він виявився терплячішим за мене. Від цього порівняння я мимоволі голосно ухмильнулася. 

Вже вечоріло і блукач вирішив зробити привал. Зізнаюсь, ночівля поблизу лісу мене лякала, але вибору не було. Ми розпалили багаття і облаштувалися наскільки це можливо було за даних умов.  

Першою щебетати до нашого рятівника почала Млада. В силу своєї природної краси, вона звикла до уваги чоловіків, то ж знала як себе з ними поводити і не відчувала зніяковіння перед незнайомцем. 

  Я ж сиділа і просто шурхотіла у вогнищі довгою гілочкою. Блукачів у світі мало, вони відлюдькуваті і по довгу ніде не затримуються, мало кому що про них відомо, то ж я з інтересом прислухалася до розмови. 

- Ти сказав, що не знаходиш чудовиська... Але як? Ти ж навіть не зайшов до лісу? – не зупинялася набридати Млада.  

 - Як слідопит знаходить свою жертву, так і я. Тільки він дивиться на певні знаки: подряпина на дереві, випадково залишений відбиток лапи на мокрій землі чи зачеплений шматок хутра на кущі і тому подібне. Я налаштовуюсь і знаходжу слід зла дещо іншим шляхом.  Коли ви споглядаєте у ліс, то бачите лиш звичні дерева, траву, хащі. Я ж, заплющивши очі, бачу стовбури оповиті густим туманом. І спершу я ніби як птах ширяю над туманом. Шукаю особливі червоні нитки. Але виглядають вони навіть не як звичайні нитки, а скоріш як шлейф залишений нечистю. Потім я спускаюсь і беру цю димчасту нитку у праву руку. І чим вона більше бринить від мого дотику, чим чіткіші та щільніші її обриси, чим більш багряніший її колір, тим більше зла скоїв її власник. 

 - О, це якісь чари?! – у захваті вигукнула Млада. – Хто тебе навчив? 

- Ні, це скоріш дар, ми з ним народжуємося. У кожного недосвідченого блукача є наставник, що допомагає проявити цей дар. 

- То ось чому вас називають «блукачі"...ви блукаєте у тумані... - обізвалася я. 

Блукач розсміявся. 

- Маленька грубіянка вирішила подати голос? Це все, що тебе цікавило? Назва? 

 - Грубіянка? – не зрозуміла Млада. 

- У перший день нашого знайомства я назвала блукача монстром. – пояснила я і поглянувши на блукача, додала – я перепрошую, що образила тебе цим та моє життя залежало від твого рішення. То ж, зрозуміло, я була на нервах... 

  - Моє теж! – промовив блукач. -  Адже не забувай, я, як і ти, смертний і можу так само загинути від лап чудовиська. Кожне полювання - загроза для мене. Чому ти вважаєш, що твоє життя важливіше за моє? – посмішка враз зникла і його лице знову стало серйозним.