Божена

4.

  Наступного ранку стало відомо – блукач все ж погодився. Чи то наша розмова на нього вплинула чи то затребувана до непристойності велика винагорода, не відомо. 

І коли я нарешті зітхнула з полегшенням, виявилося, що Вторак, хай би він вже провалився, як змій плазує поміж людей на площі та нагадує їм про кару богів за невиконання нами  їхнього бажання. То ж люд вирішив, що ми з Младою все ж мусимо відправитися до лісу з блукачем і там зустріти свою долю. 

«На все воля богів. Як виживуть, то добре, а ні – значить боги прийняли їх у дар» – гомоніли жителі. 

Нас ошатно одягнули. Немов на свято... Білі вишиті сорочки, новенькі яскраві плахти, а коралі, які коралі! Ніби й не на смерть йдемо... 

Проводжати вийшло чи не все поселення. Люди дивилася на нас з надією в очах.  

Блукач чекав у головних воріт, кінь незадоволено фиркав і нетерпляче переминався з ноги на ногу. Тварина ніби відчувала настрій господаря – чоловік стояв похмурий, всім своїм видом показуючи незадоволення ситуацією. 

 До нього підійшов Тур і, нахилившись, блукач взяв щось з його рук. Ми саме під'їхали до чоловіків. 

- Нарешті! – пробубнів рятівник та вирівнявся на коні. 

Млада їхала поперед мене. Коли вона порівнялася з ним, він підняв погляд і, ніби у ступорі, став не зводити з неї очей. Це був один із тих моментів, коли час ніби уповільнюється і подія триває довше ніж зазвичай. Наприклад, як коли ти падаєш, підслизнувшись, на кризі. Коли мозок раніше за тіло зрозумів що відбувається і ти вже наперед знаєш, що втрачаєш рівновагу, але тіло ще не зорієнтувалося і зрадницьки не встигає відреагувати. Все, що залишається це спостерігати за повільним падінням. 

 Його голова не рухалася, тільки очі проводжали її, допоки дівчина не проїхала повз. Я лиш злегка посміхнулася, підмітивши, що і він не встояв перед красою Млади. Чоловіки є чоловіки! 

 Далі ми їхали втрьох у повній тиші, кожен зайнятий своїми думками. Лиш коні час від часу порушували навислу над нами напругу. Блукач не хотів нас брати, казав, що ми йому заважатимемо, але проти ошалілого натовпу важко діяти. 

І тільки но поселення сховалося за пагорбом і трьох подорожніх ніхто вже не міг розгледіти, чоловік зупинив коня і повернувся до нас із Младою. Ми весь цей час трималися позаду. 

- Ну все, тут наші шляхи розходяться. Я вам не нянька. – коротко промовив він і рушив далі. 

 - Що?! Як?! – наші з Младою очі  округлилися від здивування і мало неодночасно ми почали засипати питаннями - Отак покинеш? І що нам робити? Як бути?  

 - Я вам не нянька! – знову повторив блукач із явною роздратованістю у голосі. – Я пообіцяв Турові вивести вас з поселення, обіцянку я виконав. Все. 

Блукач схилив голову і міцно обома руками, як і вчора під час обіду, стиснув скроню. Схоже його дуже мучив головний біль. А ми були як нав’язливі мухи, що дратують своїм дзижчанням і ще більше втомлюють людину, страждаючу на біль. 

- Тобто, як це розуміти? Ми гадали, Тур все ж тебе переконав позбутися чудовиська... 

Та як виявилося ми всі помилялися – розуміючи, що рішення гостя не похитне, Туру нічого не залишалося як домовитися з блукачем, щоб той трішки підіграв і хоча б вивіз нас з поселення подалі від осліпленого страхом натовпу. І там, у брами, передавав за це рятівнику мішечок з монетами. 

 - Йдіть у сусіднє село. Або непомітно прослизніть до своїх домівок, де рідні вас сховають. – знесилено відповів він. - Ваша безпека не мій клопіт. Мені заплатили за те щоб я вас вивіз, свою частину угоди я виконав. Все! Скільки разів вам повторити одне й те саме, щоб ви нарешті допетрали?! – незадоволено пробурмотів він і, знову взявшись за скроні,  направив коня галопом у бік лісу. 

Я прискорила свого коня і пустила вслід за чоловіком, Млада зробила те саме. Ми не здавалися і наполегливо їхали за блукачем. 

 - І тобі отак просто наплювати на життя людей? – натиснула я на відчуття совісті та провини чоловіка в надії, що той передумає. 

 - Ти не розумієш складності моєї ситуації і вибір, який я роблю. Не потрібно мені нагадувати про мої обов'язки, я і сам все знаю! 

- Але якщо ми залишимося тут – на нас нападе чудовисько, а якщо повернемося додому – знищить Вторак... – розгублено промовила я. 

І чоловік знову наголосив, як і вчора, про терміновість його справи і категорично заявив, що ми для нього зайвий тягар.  

Та врешті-решт нам вдалося вмовити блукача побути з ним ще трішки, принаймні допоки він не владнає свою справу. Чи то через головний біль, чи то через добре серце та на диво він все ж здався, сказавши, що прямує до Свистгору і ми можемо його супроводжувати. 

   Ну що ж, це не те на що я розраховувала, але хоч трішки дає шанс на порятунок. Тим паче, що він все ж пообіцяв, що хоч нічого й не гарантує, але по дорозі до своєї цілі спробує вистежити істоту та вбити. 

 - Ну, оскільки ми тепер в одній упряжі, гадаю, буде правильним познайомитися. – підсумувала Млада. – Мене звати Млада, а це Божена. 

І ми подивилися на супутника в очікуванні його імені. 

 - Я Блукач. Вам цього мало? Так кличуть мене всі люди. Ми  не друзі, ви лиш нав’язливі попутники. – пробубнів чоловік, а потім неохоче видавив – Яр... 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше