Розділ 4.1 Порушення правил гри

Меланія

Тільки-но двері моєї спальні зачинилися, я дозволила собі видихнути. Повітря зі свистом вирвалося з легень, наче я тримала його в собі всі ці сорок хвилин.

Я жбурнула туфлі з шипами в куток. Один із них глухо вдарився об стіну, залишивши ледь помітну подряпину на венеціанській штукатурці. Плювати. Моє его зараз постраждало значно більше, ніж цей ремонт.

— Ненавиджу, — прошипіла я, підходячи до дзеркала.

З відображення на мене дивилася Меланія Божко у всій своїй бойовій красі. Золотаве волосся з легким рудим відблиском було зібране в елегантну, нарочито недбалу зачіску, кілька пасм якої вибилися, м'яко обрамляючи обличчя. Цей м'який ореол різко контрастував із крижаним поглядом світлих очей та порцеляновою блідістю шкіри. Відкриті плечі та витончені ключиці виглядали оманливо крихкими на тлі жорсткого корсета чорної шкіряної сукні, що облягала мене, як друга шкіра. А завершували образ пухкі губи кольору «fatal red» — яскраві, чуттєві і смертельно небезпечні.

Ідеальна лиходійка. Жінка-вамп. Але Дем'ян Ковач дивився на це не зі страхом, а з... цікавістю. Наче я була рідкісним експонатом у музеї, який йому, всупереч правилам, дозволили чіпати руками.

 «Божественне в мені вітає божественне в тобі».

Я заскреготала зубами, згадуючи цей момент. Як я могла так проколотися? Я ж завжди контролюю кожне слово, кожну інтонацію. А тут — дозволила собі бути справжньою на секунду, і він це помітив. Він це оцінив.

Я рвучко стягнула з себе сукню. Шкіра неприємно липла до тіла. Я залишилася в білизні, відчуваючи себе оголеною і беззахисною, незважаючи на кілометри шовку та мережива навколо.

Телефон на туалетному столику блимнув. Я схопила його, наче зброю. На екрані світився напис «Татусь».

Я натиснула «відхилити» і одразу ж передзвонила сама. Це був мій маленький акт домінування — дзвонити, коли я хочу, а не коли кличуть.

— Це що за чортівня, тату?! — закричала я в слухавку, навіть не чекаючи «алло».

— І тобі доброго вечора, доню, — голос батька був підозріло бадьорим. Здається, він пив коньяк. І, судячи з тону, святкував перемогу. — Як пройшла вечеря? Тобі сподобалися лілії? Олексій казав, що ти замовила цілий ботанічний сад.

— До біса лілії! — я почала міряти кроками кімнату. — Чому його речі в моєму домі? Чому ти не попередив, що він залишається тут жити?!

— А хіба це щось змінює? — спокійно запитав батько. — Артур жив у нас три тижні. Стас — місяць. Той хлопець, син нафтовика, як його... Влад? Він взагалі перевіз сюди свої ігрові приставки на другий день.

— Це інше! — вигукнула я, зупиняючись біля вікна. — Я сама їх запрошувала! Я!

— Саме так, — батько зробив паузу, щоб я відчула вагу його слів. — Ти запрошувала їх тоді, коли вони вже були на гачку. Коли вони дивилися на тебе закоханими очима і були готові їсти землю з твоїх рук. Ти затягувала їх у свій світ, щоб розслабити, приспати пильність, а потім влаштувати їм пекло. Це твій сценарій, Меланіє. Я вивчив його напам'ять.

Я замовкла. Він мав рацію. Це була моя улюблена тактика: спочатку стати для них ідеалом, мрією, змусити переїхати до мене, а потім, коли вони вже планували весілля і вибирали імена дітям, перетворитися на монстра. Ефект несподіванки працював безвідмовно.

— З Дем'яном я вирішив піти на випередження, — продовжив батько. — Навіщо чекати місяць, поки ти будеш грати комедію? Він живе тут від сьогодні. Ніякого цукерково-букетного періоду. Одразу реальність. Одразу побут. Одразу твій характер.

_________________________________
У нас зміна обладинки! Як вам? Мені знадається ця краще передає їх протистояння. 

Як на вашу думку? Чи повернути попередню?