Розділ 3.4

Меланія хижо посміхнулася. Вона знайшла рішення.

— Олексію! — гукнула вона крижаним тоном.

Дворецький виник із нізвідки. — Підготуй Блакитну кімнату для гостя.

— Блакитну? — перепитав Олексій, і в його голосі промайнув жах. — Ту, що в західному крилі? Біля псарні? Де... протяги?

— Саме ту, — вона повернулася до мене, і тепер у її погляді було стільки ж азарту, скільки й у моєму. — Вона ідеальна. Там дуже... свіже повітря. І вікна на схід. А ще там чудова акустика. Ви зможете співати мантри разом із нашими доберманами. Вони теж дуже духовні істоти, особливо коли голодні.

— Звучить як рай, — я не відвів погляду, приймаючи виклик. — Я люблю собак. Вони, як правило, чесніші за людей і краще відчувають фальш.

Ми дивилися одне на одного через стіл, завалений м’ясними делікатесами. Повітря між нами іскрило. Це було не просто протистояння. Це була іскра. І я раптом зрозумів, що ці два місяці будуть значно цікавішими, ніж я думав.

— Ласкаво просимо в пекло, Дем’яне, — прошепотіла вона, піднімаючи келих у глузливому тості.

— Намасте, Меланіє, — відповів я, піднімаючи склянку з водою. — Намасте.

Я очікував, що вона закотить очі або запитає, що це за нісенітниця. Я очікував реакції типової "золотої дівчинки", чий словниковий запас обмежується назвами брендів і коктейлів.

Але Меланія завмерла. Її рука з келихом застигла в повітрі. Вона повільно нахилила голову, і в її очах, де ще секунду тому палала лють, раптом увімкнувся холодний, гострий аналітичний блиск.

Вона поставила келих на стіл. Дзвін кришталю пролунав у тиші як удар гонга перед початком раунду.

— «Божественне в мені вітає божественне в тобі», — промовила вона.

Її голос змінився. Зникли істеричні нотки, зник сарказм. Вона вимовила переклад ідеально, з глибоким розумінням суті, чітко карбуючи кожне слово, наче читала лекцію з філософії Сходу, а не знущалася з гостя.

Я відчув, як моя брова мимоволі поповзла вгору. Я не приховував свого здивування — і саме це стало для неї сигналом.

Меланія раптом завмерла. Її погляд метнувся до моїх очей, і я побачив у них спалах паніки. Вона зрозуміла, що помилилася. У своєму бажанні вколоти мене, вона на мить скинула маску тупоголової ляльки і показала те, що так старанно ховала — свій інтелект. Вона показала мені суперника, рівного собі, а не вередливу дитину.

Вона ледь помітно відсахнулася, наче обпеклася об мій погляд. Її пальці нервово стиснули ніжку келиха.

— Тобто... — вона швидко кліпнула, і ця дивна, глибока серйозність зникла, наче хтось вимкнув світло. На її обличчя повернулася звична маска зверхності та нудьги. Вона недбало махнула рукою, намагаючись стерти попередній момент. — Тобто, це мені розповів мій інструктор з йоги на Балі. Дуже настирливий тип. Постійно бубнів про чакри, поки я намагалася засмагати. Довелося запам'ятати цю дурню, щоб він відчепився.

Вона брехала. І ми обидва це знали. Інтонація, з якою вона вимовила переклад, не була інтонацією туристки на пляжі. Це була інтонація людини, яка знає ціну словам.

Я повільно відставив склянку з водою і подивився на неї новим поглядом. Вона була схожа на рідкісну книгу в дешевій, крикливій обкладинці.

— Інструктор, звісно, — кивнув я, не приховуючи скепсису в голосі. — Знаєте, Меланіє, до цього моменту я вважав ваших попередніх наречених просто слабаками, які не витримали ваших істерик.

Я зробив паузу, спостерігаючи, як напружуються її плечі під тонкою шкірою сукні.

— Але тепер... — я понизив голос, роблячи його трохи інтимнішим, — тепер я починаю розуміти, чому вони всі так швидко і безтямно закохувалися у вас. Це не через красу, хоча ви, безперечно, ефектна жінка. І не через гроші вашого батька.

_____________________________________________________

Мої неймовірні читачі, подаруйте цій книзі своє серденько (❤️). Для мене це те, що надихає писати далі.