Розділ 3.3

Я побачив, як у неї сіпається ліве око. Рахунок 2:0 на мою користь. Вона хотіла мене задушити, а я подякував. Вона хотіла мене шокувати м’ясом, а я назвав її "нерозвиненою".

— Ви... — почала вона, стискаючи ніж у руці так, ніби примірялася, куди б його метнути. — Ви не будете нічого їсти?

— Води достатньо, — я усміхнувся, відпиваючи зі склянки. — Але ми тут не тільки заради гастрономічних дискусій, Меланіє. Нам потрібно обговорити деталі.

Я зробив паузу, дозволяючи собі нарешті по-справжньому її роздивитися. Мушу визнати, моє досьє було неповним. Фотографії передавали риси обличчя — ці високі вилиці, пухкі губи, ідеальний ніс — але вони не передавали головного. Енергетики. Вживу вона не виглядала як розпещена лялька. Вона виглядала як стихійне лихо в дизайнерській сукні. Ця шкіра, шипи, агресивний макіяж — на іншій жінці це виглядало б вульгарно. На ній це виглядало як королівська мантія. Вона носила свою "стервозність" із такою природною грацією, що це не могло не викликати поваги.

І цей погляд. Там, за шаром туші й цинізму, працював гострий, як лезо, розум. Вона прораховувала мене. Вона шукала слабкі місця. Вона грала, і, чорт забирай, вона грала майстерно. Як кризовий менеджер, я звик працювати зі складними системами. Але ця "система" навпроти мене була, мабуть, найгарнішою головоломкою в моїй кар'єрі.

Меланія повільно провела пальцем по обідку свого келиха. Цей жест був хижим і водночас заворожуючим.

— Деталі? — перепитала вона, ледь помітно схиливши голову набік. У її голосі з'явилися грайливі, оксамитові нотки. — Деталі чого, Дем'яне? Умов вашої капітуляції? Чи ви хочете узгодити маршрут евакуації, перш ніж втечете з криками?

Я ледь стримав усмішку. Вона швидка. Миттєва реакція. Мені це подобалося.

— Я не планую тікати, — спокійно відповів я. — І капітуляція не входить у мій графік на цей квартал. Я говорю про деталі нашого зближення.

Меланія розсміялася. Це був короткий, мелодійний сміх, який, проте, не торкнувся її очей. Очі залишалися холодними й уважними.

— Зближення? Дем'яне, ми з вами на різних полюсах. Ви рятуєте планету, а я планую купити собі шубу з, — вона зробила паузу, згадуючи мою біографію, — з тієї самої карпатської рисі, яку ви так любите. Яка тут може бути спільна точка дотику?

— Географічна, — м'яко сказав я.

Вона завмерла. Келих у її руці зупинився. — Тобто?

Я відкинувся на спинку стільця, насолоджуючись моментом.

— Ваш батько, Віталій, люб’язно запропонував мені пожити у вас певний час. Щоб ми могли пізнати одне одного краще. Синхронізувати, так би мовити, наші світогляди перед весіллям.

Меланія закліпала віями. На секунду маска "фатальної жінки" злетіла, і я побачив розгублену дівчину, яку щойно обіграли на її ж полі.

— Пожити... тут? — вона побіліла, і цей контраст із червоною помадою зробив її ще ефектнішою. Її погляд метнувся до моєї валізи, потім на мене.

— Так. Я сподіваюся, у вас знайдеться вільна кімната? Бажано з вікнами на схід, щоб я міг вітати сонце. І подалі від електроприладів, вони створюють шкідливі вібрації для моєї аури.

Вона повільно підвелася. Її шкіряна сукня зарипіла, як натягнута тятива. Вона швидко опанувала себе, і в її очах знову спалахнув вогонь. Цей блиск мені сподобався. Вона не здалася. Вона перегруповувалася.

— Тато не сказав? — я вдав щире здивування. — Ох, напевно, забув. Старість, стрес... Розумію. Але не хвилюйтеся. Я дуже тихий сусід. Ви навіть не помітите моєї присутності. Хіба що вранці, коли я співатиму мантри в саду.