Розділ 3.2

Дем’ян

Щойно я переступив поріг їдальні, мене ледь не збив з ніг запах. Він був густим, солодким і задушливим, наче ми опинилися в крамниці парфумера, який збожеволів і розлив усі флакони одночасно.

Лілії. Величезний оберемок білих лілій у центрі столу.

Я затримав подих на секунду, аналізуючи ситуацію. Кімната була охолоджена до стану моргу, а пахла як похоронне бюро. Тонко, Меланіє. Дуже тонко. Вона сподівалася, що через п’ять хвилин у мене розболиться голова, а через десять я почну благати про кисневу маску.

Але вона не врахувала одного: моє дитинство пройшло поруч із коксохімічним заводом. Після тих ароматів, якими нас труїли щоранку, лілії здавалися мені легким весняним бризом.

— Прошу, — вона зробила широкий жест рукою, вказуючи на стіл. Її очі виблискували, як у дитини, яка підклала кнопку вчителю на стілець. — Сідайте, Дем’яне.

Я подивився на стіл. І ледь не розсміявся вголос. Це було схоже на виставку досягнень м’ясної промисловості. Хамон, нарізаний прозорими скибочками. Кілька видів салямі. Карпачо з яловичини, яке виглядало так, ніби корова ще п’ять хвилин тому паслася на лузі. Прошуто, буженина, копчені реберця.

Жодного овочу. Жодного листочка салату. Тільки м’ясо, сіль і жир.

Меланія дивилася на мене, затамувавши подих. Вона чекала, що "еко-активіст" зараз знепритомніє від вигляду мертвої плоті. Або почне читати лекцію про страждання тварин. Або просто втече, затуляючи носа хустинкою з органічної бавовни.

Я подумки подякував своїй інтуїції (і шлунку). Годину тому, перш ніж приїхати сюди, я заїхав у придорожній гриль-бар. Я знав, що на мене чекає веганська дієта за контрактом, тому з’їв подвійний бургер і стейк рібай просмажування rare. Мій шлунок був повний, і це було моїм порятунком. Якби я був голодний, я б зараз, мабуть, просто схопив цей хамон руками, плюнувши на легенду. Цей запах копченостей був божественним. Але, на щастя, я був ситий. Тому я міг дозволити собі бути "святенником".

Я повільно підійшов до столу, зберігаючи на обличчі вираз легкої, поблажливої скорботи. — О, — тихо промовив я, наче побачив збите кошеня на дорозі. — Я бачу, ви віддаєте перевагу... традиційній кухні.

— А що таке? — Меланія невинно поплескала віями. — У вас паморочиться голова? Ой, вибачте, я зовсім забула, що ви не їсте нічого, що мало маму і тата. Але ж ви не будете проти, якщо я повечеряю? У мене чудовий апетит.

Вона сіла за стіл, демонстративно взяла виделку і наколола шматок салямі. — М-м-м, — протягнула вона, дивлячись мені в очі. — Так смачно. Ви багато втрачаєте, Дем’яне. Життя надто коротке, щоб відмовляти собі в задоволеннях.

Я сів навпроти. Стілець був холодним, як і все в цьому домі. — Я не засуджую вас, Меланіє, — сказав я своїм найкращим тоном "просвітленого гуру". — Кожен перебуває на своєму рівні розвитку. Якщо ваше тіло потребує важкої енергії агресії та страху, які містяться в м’ясі — значить, ви ще не готові до переходу на вищі вібрації. Я поважаю ваш шлях.

Вона поперхнулася салямі. Її щоки спалахнули гнівом. — Енергії страху? — перепитала вона, відкладаючи виделку. — Це іспанський хамон, Дем’яне. Ця свиня жила краще, ніж більшість людей у цій країні. Їй робили масаж і вмикали Моцарта!

— Моцарт не робить вбивство гуманним, — м’яко парирував я, наливаючи собі води у кришталевий келих. — Але не хвилюйтеся за мене. Я ситий праною... і тим яблуком, що з’їв вранці. До речі, ці квіти...

Меланія напружилася. Ага, ось воно. Вона чекає скарги на сморід.

— ...вони чудові, — закінчив я, вдихаючи "отруйний" аромат на повні груди. — Лілії. Символ чистоти і непорочності. Їхній аромат допомагає розкрити чакру третього ока. Дякую, що потурбувалися про мою медитативну атмосферу. Ви дуже уважна господиня.