Вступ. «Рахунок 10:0»

Моє кредо просте.

Бог дає, а Божко забирає.

Кажуть, це жорстоко. Але ще жорстокіше — дозволяти чоловікам думати, що вони можуть мене приручити.

— Істеричка! Психопатка! Відьма!

Ці три слова розрізали ранкове повітря над ідеально підстриженим газоном мого маєтку, налякавши павичів біля фонтану. Вони образливо згорнули хвости й розбіглися, ніби навіть їм стало незручно бути свідками чергового фіналу. Крик був таким гучним, що, здавалося, навіть янголи на ліпнині фасаду затулили вуха.

Я зробила ковток крижаного просеко і повільно, смакуючи кожну секунду, вийшла на балкон другого поверху.

Ранкове сонечно гріло шкіру крізь тонкий шовк пеньюара кольору бургунді — мого улюбленого. Колір дорогого вина. І, якщо вже бути чесною, крові моїх ворогів. Фігурально, звісно. Я не настільки драматична. Принаймні… не завжди.

Внизу розгорталася моя улюблена комедія. Артур — син банкіра, володар золотої картки Platinum і мого серця (протягом останніх двох тижнів) — зараз нагадував не успішного спадкоємця імперії, а переляканого зайця.

Він біг до воріт так швидко, що його італійські лофери ковзали по бруківці, а піджак від Brioni надувався, мов парашут. У цю мить він був ким завгодно, але не майбутнім чоловіком спадкоємиці імперії Божків.

— Тікай-тікай, любий! — гукнула я йому вслід. Мій голос звучав мелодійно, як у діснеївської принцеси, яка щойно наказала стратити свого вірного слугу. — І не озирайся! Ти ж знаєш, що трапляється з тими, хто дивиться назад? У нас, у родині Божків, біблійні сюжети сприймають дуже буквально!

Артур спіткнувся, ледь не поцілувавши носом гравій, але втримав рівновагу.

Страх — чудовий мотиватор. Набагато кращий, ніж кохання.

Я сперлася ліктями на мармурові поручні й дозволила собі насолодитися моментом, як мій «наречений» підбігає до своєї гордості — сріблястого спорткара, припаркованого біля центрального входу. Він любив цю машину більше, ніж мене. Більше, ніж власну матір. Саме тому вона стала ідеальним полотном для мого прощального послання.

Артур завмер. Його рука з ключем зависла в повітрі. Я бачила, як напружилася його спина, як тремтіння пробігло по всьому тілу.

На лобовому склі, перекриваючи огляд, моєю улюбленою помадою Tom Ford — відтінок Fatal Red, дуже символічно — було виведено:

GAME OVER

Без крапки.

Я ніколи не ставлю крапки там, де все очевидно.

Але це був лише аперитив. Основна страва чекала на капоті. Його валіза з телячої шкіри була розкрита, наче паща мертвого звіра, а з неї стирчали рукави його ексклюзивних сорочок. Щоправда, тепер вони більше нагадували святкове конфеті — я витратила пів години, натхненно шматуючи їх манікюрними ножицями.

Терапія, знаєте.

— Я — Божа кара, котику! — виправила я його, піднімаючи келих у глузливому тості. — Хіба тебе не попереджали? Зв’яжешся з Божко — будеш молитися, щоб вижити. Вважай, що я почистила твою карму. Страждання облагороджують, Артуре. Тобі це корисно.

— Мій батько знищить твого батька! — заверещав він, зриваючись на фальцет.

— О, благаю. Твій батько досі винен моєму гроші за тендер минулого року. А тепер — зникни. У мене через п’ятнадцять хвилин запис на масаж, а твій вереск псує мені чакру. І якщо ти не поїдеш зараз, я можу випадково начаклувати тобі раннє облисіння.

Це був блеф, звісно. Я не вміла чаклувати. Але коли твою матір називали відьмою, а тебе саму — прокляттям, люди охоче вірять у легенди. Особливо чоловіки, які виявляються бувають занадто забобонні, бо насправді бояться втратити контроль над своїм життям.

Артур не став ризикувати.

Він жбурнув понівечені сорочки в салон, сів за кермо і вдарив по газах. Двигун заревів, залишаючи чорні сліди на бруківці — як фінальний автограф. Я стояла і дивилася, поки срібляста цятка не зникла за поворотом. І щойно звук мотора стих, моя «божевільна» посмішка, яку я так старанно тренувала перед дзеркалом, зникла. М’язи обличчя розслабилися, і я відчула звичну, тягучу втому.

Шоу закінчилося. Глядачі розбіглися. Актори видихнули.

— Олексію, — тихо покликала я, не обертаючись. Я знала, що він там. Він з’явився, як завжди — беззвучно. Єдина людина в цьому домі, яка бачила мене без ролей.

З напівтемряви кімнати на балкон вийшов дворецький. Його обличчя, як завжди, виражало абсолютну незворушність, гідну англійського лорда. У руках він тримав срібну тацю зі свіжою полуницею і чорним маркером.

— Так, Меланіє Віталіївно? — Його голос був рівним, наче нічого не сталося. Наче ми просто обговорювали погоду, а не черговий скандал на мільйон доларів.

— Артур забув свою краватку на кришталевій люстрі у вітальні. Зніми її.

— Спалити?

— Ні, — я замислилася, розглядаючи бульбашки у бокалі.  — Вона з поліестеру. Не хочу псувати камін дешевими речами. Просто викинь. І нехай приберуть біля фонтану. І відключи дверний дзвінок. Я сьогодні в жалобі.

— За розбитим серцем?