17. НА БОРТУ ЛІТАКА

Безсмертний довго боявся розплющити очі бо, щось таки суттєво змінилось у навколишньому середовищі та у його власному, виснаженому організмі, в кращу сторону. Тепер йому більше не дошкуляли, а ні спека велетенського вогнища, а ні крижана вода з бездонної калабані, куди він пірнув одразу після відчайдушного вчинку Данила, але все ще продовжували боліти м’язи тренованого тіла, змученого труднощами довгого походу. Деякий час він перебував у такому стані, що йому  не хотілось навіть ворушитись і про щось думати. Йому зовсім нічого не хотілось. Єдиним його інстинктивним бажанням, прихованим десь у глибинах свідомості, було невимовне бажання зникнути з очей, розчинитись на складові молекули, змішатись із навколишнім повітрям та кожною клітинкою негайно поринути у спокій вічного забуття. Жахливе видовище людського жертвоприношення, раз і назавжди закарбувалось у пам’яті Безсмертного й призвело розум журналіста до стану нав’язливого марева.

         Щойно зустрівши прадіда, Сергій майже миттєво втратив його, та й ще на власні очі зміг побачити як той сам, із власної волі, зайшов слідом за останнім із волхвів в охоплене полум’ям святилище, щоб врятувати свого нащадка.

         Дивним був цей прадід! Хоча він і був схожим на нього з батьком, як дві краплі води, але його відчайдушний вчинок до глибини душі вразив Сергія. Безсмертний вперше замислився над тим, а чи зміг би він вчинити так само, як його прадід, і не міг знайти однозначної відповіді.

         У них з Данилом було всього кілька вільних годин перед ритуалом жертвоприношення, а прадід все розпитував і розпитував правнука, ніби кудись поспішав. Тільки потім Безсмертний зрозумів, що сотник давно для себе все вирішив за них обох. Дізнавшись, від Сергія, подробиці долі свого сина і подальшого розвитку подій в Україні, після того як він зник із Кам’яної Могили, Данило заплакав, обійняв правнука, та зі словами – «мене там все одно закатують до смерті, заморять голодом, або живцем згноять в таборі», кинувся здоганяти жертвенну процесію, встигнувши перед цим показати Безсмертному місце де колись було чарівне озеро із якого він виринув.

         Після смерті Данила, Сергій більше ні хвилини не зволікав. Вражений жертвенним вчинком прадіда і щільністю неймовірних подій, що відбувалися особисто з ним за ці останні дні, він попрощався з Максом і Кирилом та, не роздумуючи, шубовснувся головою у крижану воду ледь помітної серед трав калабані яка залишилась від лісового озера. В той момент йому було все одно куди стрибати, чи в криницю, чи в калабаню, аби тільки подалі звідси, подалі від того жахіття, що нагадувало йому страшний сон і від якого хотілось негайно прокинутись.

         Калабаня виявилась не такою вже вузькою і мілкою як він думав. Це була поверхня лісової криниці прикрита зверху довгими пасмами трави і у тієї прихованої криниці, як виявилось, не було дна. Мабуть під нею, на глибині, проходила підземна річка. Від крижаного холоду води, що огорнула журналіста, Безсмертному спочатку перехопило дихання і звело ногу, а потім, його трохи попустило. Йому несподівано стало тепло й затишно, наче у домашньому ліжку під ковдрою. Сергій наче завис у невагомості насолоджуючись довгоочікуваним спокоєм.

         Можливо він вже помер, захлинувшись водою, тому йому так добре? Але ні, м’язи у мерців не болять і їм точно не хочеться дихати, на відміну від нього. В голові у журналіста посвітлішало і Безсмертний наважився розплющити очі перед тим як інстинктивно зробити останній ковток повітря. Те, що Сергій побачив перед собою, остаточно збило його з пантелику. Хай йому грець!

         Він сидів, як ні в чому не бувало, на своєму законному місці, біля овального ілюмінатора у кріслі літака рейсу PS-392, що своїм звичним маршрутом прямував із Делі до Києва на висоті десяти тисяч метрів.

        «І насниться ж таке», подумав журналіст з полегшенням, дивлячись на білосніжні хмари, що пропливали за бортом боїнга. Мабуть це від перевтоми, вирішив він, повертаючи голову наліво. Біля нього, в сусідньому кріслі, спокійно дрімав огрядний чоловік, вдягнений у квітчасту сорочку. Риси його безтурботного обличчя були Сергію добре знайомі. Ще б пак! Це був Макс!

         «Або це якесь Дежавю, або я остаточно збожеволів», подумав Безсмертний обережно торкаючись сусіда рукою, щоб перевірити його на справжність.

– Що! Що таке? Я хропів? – запитав його з просоння Макс.

– Вибачте, я ненавмисно, просто трохи стомився від метушні пов’язаної з перельотом, - намагався виправдатись чолов’яга і, Сергій з жахом зрозумів, що Макс його не впізнає, наче до цього моменту вони ніколи й не бачились.

– Макс, це я! – ще раз спробував пробудити його пам'ять журналіст.

– Хто, я? Невже ми з вами знайомі, чи колись зустрічались? – перепитав його здивований сусід протираючи м’ясистими пальцями очі.

– Так, знайомі, тільки в іншому житті, - сумно констатував Безсмертний.

– Ви можете вважати мене божевільним, але кілька днів назад ми з вами познайомились саме в цьому літаку під час бовтанки, коли літак потрапив у грозовий фронт –  невпевнено промовив журналіст косячись в ілюмінатор, де на блакитному небі безтурботно сяяло сонце і не було жодних ознак грози.

– Вас звати Макс! Ви колишній чоботар з Єрусалиму і вам біля двох тисяч років. У вас є фірма у Києві, товариш на ім’я Кирило, що буде зустрічати вас в аеропорту на хамері з електричним двигуном, і секретар Світлана, яку ви виховуєте з дитинства – випалив скоромовкою Безсмертний у відчаї.