16. ЖЕРТВОПРИНОШЕННЯ

На п’ятий день своїх мандрів  різнобарвна ватага, на чолі з Максом, нарешті вийшла з темного лісу на світлу галявину до обривчастого берега річки Горинь. Річка стрімко несла свої води на південь, гублячись десь далі у темних лісових нетрях. Вона звивалась змією, плювалась піною та вгризалась все глибше і глибше у землю лишаючи по собі вузьке але глибоке русло. Її течія була настільки швидка, що перейти Горинь в брід або, переплисти її у самому спокійному місці без сторонньої допомоги та згубних наслідків для себе, здавалось неможливим. Зазвичай, річка живцем ковтала людей що в ній опинялись, затягувала їх на бистрину і, не відпускала доти, доки не перетравлювала жертву до невпізнанності, а потім, розбухлі, спотворені залишки згодовувала ракам. Ось чому місцеві, з повагою і острахом, називали її Змієм Гориничем.

         Мандрівники вийшли з лісу до річки під вечір, на невеличку галявину, що розташовувалась якраз навпроти стану бунтівних волхвів. Їх поява не була несподіванкою для жерців та чисельних прибічників культу язичників, бо останній день подорожі за ними весь час пильно стежили чужі очі що супроводжували неборак аж до самої річки. Спостерігачі майстерно ховались від них на достатній відстані у кущах та за деревами слідкуючи за кожним кроком прибулих, але більше ніяк себе не виявляли. Кирило з мисливцями помітили їх появу  ще під час останньої ночівлі біля болота. Оскільки маленький загін чужинців нічим не міг загрожувати бунтівникам то і вони його не зачіпали поки той не наблизився до їх головного стану.

          Як тільки Сергій, на власні очі, побачив на іншому березі річки розкладені багаття й численні намети складені із гілок, між якими весь час сновигали озброєні люди вдягнені у білі полотняні сорочки, їх одразу оточили з усіх боків зо два десятка кремезних простоволосих чоловіків зі списами в руках. Вони з’явились перед ними несподівано, ніби вискочили із під землі, ховаючись за круглими дерев’яними щитами. Їх очі, повні рішучості, дивились на них з осторогою і з деякою цікавістю, але страху в них видно не було. Ще б пак! Чого боятися? Що їм може заподіяти у такій глушині жменька приблудних мисливців із яких тільки один був схожий на воїна і той без зброї та обладунків.

         Гуртом, наїжачившись списами, вони мовчки притиснули мандрівників до берега і застигли на місці ніби чекаючи чиєїсь команди.

         Чорний крук, що до цього мирно куняв на плечі Кирила, видав зі своєї утроби гучний крик та здійнявся в небо чекаючи нагоди поласувати очима нападників. Його хазяїн одним порухом плечей скинув з себе на землю шкіру тура та переметні сумки і виступив трохи вперед щоб загородити собою решту народу від несподіваної загрози.

– Що ви за одні, та з якого роду-племені будете? – пролунав старечий голос за  спинами лісових воїнів, а потім, протиснувшись між щитами, до них на галявину вийшов сивий, як вибілене на сонці полотно, старий волхв, вдягнений у простору білу сорочку, аж до п’ят, із широкими рукавами. Його довгою білою бородою вигравав вітер, а із під кудлатих брів на прибулих дивились злі колючі очі. В руках він міцно тримав посох Перуна.

 – Здоров будь, Зореслав! – оклигавши від несподіванки нарешті озвався Макс, впізнавши у волхві верховного жреця. Він приклав руку до серця і трохи вклонився старцеві, щоб засвідчити свою повагу.

 – Мир тобі і твоїм воїнам! Не воювати ми сюди прийшли з тобою, а слово мовити, та передати вітання від брата твого, Мала.

– Я Мстислав, ключник київського князя, а цей велетень, поряд зі мною, Кирило, на прізвисько Кожум’яка. Ми неозброєні і жодної загрози твоєму війську не несем. Але ти і так все знаєш і брехати тобі немає сенсу!

 – Так, знаю! – підтвердив Зореслав, пропустивши повз вуха слова про Мала.

– Хто ж не відає про княжого ключника, та про його товариша кожум’яку, що допомагав князю скидати наших богів у Дніпро. Дивно, як після цього ви наважились з’явитись перед наші очі. Невже смерті не боїтесь?

 – Не боїмося! Принаймні, ми з Кирилом не боїмося, а решта перед вами нічим не завинила – швидко виправив свої перші слова ключник, зрозумівши, що своєю зухвалою поведінкою може спровокувати загибель інших членів загону.

         Зореслав підійшов впритул до Макса і пильно подивився йому в очі.

– Так, дійсно, у тебе чоловіче немає страху і боги мені відають що чіпати тебе не потрібно поки не вислухаю із чим ти прийшов. Але ось що незрозуміло!

         Волхв несподівано перевів погляд на Сергія.

– Хто цей чоловік, поряд із тобою? Я його не бачу ні серед живих ні серед мертвих, ніби його зовсім не існує. А ще, він як дві краплі схожий на мого гостя, що з’явився із священного озера за місяць до цього. Якби я його щойно не залишив у таборі, то подумав би що це він і є!

         Макс, вирячивши очі підняв брови від здивування та багатозначно перекинувся поглядами з Кирилом.

– Ось про це, та багато іншого ми і прийшли з вами поговорити.

– Добре! – підняв руку Зореслав і його воїни підняли вістря списів до неба та розступились звільняючи волхву шлях.

– Ходіть за мною! Будете моїми гостями поки не з’ясуємо що до чого.

         «Перун», крук Кирила, не ризикнув повертатись до хазяїна і зробивши кілька кіл у небі всівся на верхівку дуба поодаль, щоб спостерігати за подіями на безпечній відстані для себе.

         Мандрівники, разом з охороною Зореслава, пройшли ледве помітною стежкою вздовж берега Горині трохи вище за її течією, поки не потрапили до того місця де обидва береги річки з’єднував повалений стовбур товстелезного дерева. Він був настільки товстим, що ним можна було пройти не тільки пішки, а й проїхати запряженим двома конями возом. Цей імпровізований міст охороняли озброєні рогатинами люди приготувавши по обом його бокам великі купи хмизу, щоб у разі нападу підпалити переправу.