Такого казкового й фантастичного лісу Безсмертний ще ніколи не бачив у своєму житті, а ні в Європі, а ні в Америці, а ні в Азії. Він навіть уявити собі не міг, що це неймовірне багатство та розмаїття флори, яке його оточувало, могло колись позростати на його Батьківщині, а потім, за якихось тисячу років, із допомогою людини піти за вітром й перетворитись на попіл та дим.
Височенні крислаті дуби, поважні буки, стрункі в’язи, та інші незнайомі йому породи дерев, у кілька десятків метрів в обхваті, закривали своїми кронами все видиме небо над головою, від чого, у вранішньому лісі було темно наче перед смерканням. Густий підлісок, що складався із переплетених кущів й заростів зеленої папороті, сягав вище людського зросту. Він здавався суцільною стіною через яку неможливо пройти і в ньому було б легко заблукати якби не ледь помітна стежка протоптана дичиною. Під час просування цією стежкою ноги Безсмертного по кісточки загрузали у пухкій й перем’ятій копитами дичини землі, яка в низинах перетворювалась на глибокі калабані. У лісовому стоячому повітрі, дощенту насиченому вологою, відчувався аромат прілого листя та грибів. Дерева вражали своїми розмірами, але особливо вражали своїми розмірами комарі, що час від часу торкалися обличчя журналіста у спробі насмоктатися його крові. Добре, що перед самим походом йому дали натертись якоюсь травою і летючі кровопивці тепер Безсмертному особливо не дошкуляли.
Відпочивши та набравшись сил в городищі Мала, наступного дня, Сергій, разом з Кирилом і Максом, продовжили свою подорож на Горинь у супроводі кількох досвідчених мисливців із селища, що добре знали місцевість та безпечні лісові стежки. Провідники, виставивши поперед себе довгі рогатини з наконечниками кованими із криці, прокладали решті народу путь, сторожко прислухаючись до навколишніх звуків. Будь який шурхіт, тріск гілки, або тихий подих, привертав їх увагу. І не дарма, бо хащі навкруги кишіли велетенськими турами, бурими медведями, шляхетними оленями, та знахабнілими кабанами розміром з маленький автомобіль, що могли одним рухом щелеп перекусити ногу або розпороти іклами черево людині. Тим паче, вони мали на то право бо, це був їх дім і їх стежки по яким до них інколи навідувались непрохані гості по свіжину. Але більш за все мисливці страхалися перетнутись із левом, якого інколи бачили у цих краях, а частіше чули його грізний рик у місцях полювання. Він мав жахливу звичку тихо підкрадатись та нападати на свою жертву ззаду причаївшись до пори до часу у засідці. Саме тому Кирило йшов лісовою стежкою останнім накинувши на спину товсту шкуру тура щоб вберегти себе від можливого удару пазурів найвеличнішого вбивці а, замість сигналізації, у нього на плечі сидів його споконвічний товариш на прізвисько «Перун». Весь час мандрівки велетенський чорний птах крутив головою на всі боки, чатуючи на небезпеку, але ні разу так і не здійняв даремної тривоги.
На радість Безсмертного, якого ще не полишили болючі спогади про їзду верхи, цього разу вони пішли пішки, бо коні, у непролазних хащах, були для них тільки зайвим тягарем та неповороткою приманкою для такого хижака як лев чи ведмідь.
Все необхідне для подорожі вони несли із собою в подвійних наплічних сумках-веретах перекинутих для рівноваги через плече по обидві сторони тіла і тільки мисливці, підперезані на поясі мечами, з луками за спиною й рогатинами в руках йшли без зайвої ноші бо їм потрібно було вчасно, у випадку чого, зреагувати на будь-яку несподіванку яка чекала їх попереду.
Завдяки масивним турам, що звикли блукати стадами, лісова стежка була схожа на нескінчений тунель пробитий у густому підліску із безліччю бокових розгалужень. На диво, йти ним було легко, але трохи лячно, бо з обох боків мандрівників оточувала непроглядна стіна рослин за якою на них завжди могла чатувати прихована небезпека. А ще, ноги Сергія, взуті у кросівки, від дії вранішньої роси, а ще більше від зустрічі з численними калабанями намокли аж до колін і у нього почало нестерпно свербіти між пальцями. Оскільки на вузькій стежці він був затиснутий між Максом і Кирилом, що рухались за провідниками без зупинку, то, не мав змоги оглянути свої ступні про що пожалів вже за годину. Мокрими шкарпетками він до крові натер собі обидві п’ятки. Помітивши, що журналіст почав шкутильгати, Макс зупинив на хвилину мисливців та дістав з сумки пару своїх запасних чобіт які мав намір сам надіти на ноги перед зустріччю з волхвами щоб виглядати перед ними пристойно.
Нарешті, Безсмертний на особистому досвіді дізнався як виглядають справжні онучі та навіщо їх намотують на ноги перед тим як вдіти шкіряного чобота. Добре що у Макса виявився майже такий розмір взуття як і у журналіста. Тепер його ноги були сухі й захищені до колін і йому вже нічого ніде не муляло, бо справжня шкіра має властивість зберігати еластичність.
Першу половину дня мандрівники пройшли майже без спочинку і без пригод. Жодна тварина не завадила їм продовжити рух, бо хижі звірі ще не вийшли на полювання, а обережні травоїди заздалегідь уникали зустрічі з ними ледве зачувши кроки мисливців що йшли попереду.
Журналіст, який йшов слідом за Максом, добряче притомився, але старанно приховував це від решти компанії бо не хтів стати об’єктом для глузувань що і на коні не вміє їздити і пішки не годен ходити. Він тужився з останніх сил, ледве переставляючи ноги і, щиро дивувався, як це Макс, зі своїм огрядним тілом, так довго може витримувати марафонську дистанцію. Ступні Безсмертного, сховані в нових чоботях, пекли вогнем, плечі нили від постійного тиску дорожньої сумки, а, довгоочікуваного перепочинку все не було і не було. Їх провідники не зупинялись ні на мить, ніби їх гнала вперед якась невідома сила.