11. ЗА ТИСЯЧУ РОКІВ

         На цей раз Безсмертному поталанило більше. Ніякої такої печери, або глибокого підземелля із настирливими мисливцями, що за всяку ціну воліли позбавити його життя, на обрії не з’явилось. Натомість, він опинився біля знайомої криниці під крислатим дубом на березі маленької річки порослої очеретом. Її тихе дзюрчання і повільна течія подіяли на нього заспокійливо.

         Сергій не пам’ятав як вибрався із зеленого туману, але тут, на поверхні, він відчував себе у відносній безпеці. Хоча день був у самому розпалі промені сонця згори ледве пробивались крізь широке листя дерева утворюючи над зрубом прохолодний затінок який приховував журналіста від стороннього ока. За спиною Безсмертного височів дерев’яний сарай а від нього, повз криницю, до річки  була протоптана стежка і жодної душі навколо. Це обнадіяло втікача. Принаймні, йому поки ні від кого не потрібно було ховатись. Аж раптом на голову Безсмертного з дерева впав старий жолудь.

         Сергій, автоматично, подивився вгору. Єдиною живою істотою, що там була і, спостерігала за ним згори, виявився величезний крук який сидів на гілці над криницею та уважно дивився на нього тримаючи у чорному дзьобі шматок дубової тріски. Його чорні очі,  наче рентген, просвічували Безсмертного наскрізь сподіваючись зрозуміти що тут, біля його джерела, робить чужинець. Коли їх погляди зустрілись, крук відкрив дзьоба випустивши тріску й гучно каркнув розправивши крила немов лаявся на непроханого гостя. На його хрипкий і пронизливий поклик, від річки, піднялась величезна постать чоловіка в довгій полотняній сорочці з закачаними рукавами, якого журналіст до цього не помічав, бо той, схилившись навпочіпки займався тим що промивав у воді волові шкури. – Здоров будь, Кириле! – радісно привітався до нього Безсмертний, бо відразу впізнав у ньому помічника Макса.

         Знайоме обличчя велетня, прикрашене рудою бородою, не відразу навело Сергія на думку що пів години тому, перед стрибком,  він бачив його голеним і навіть повернувшись у часі на кілька годин назад той не мав бути із бородою. Щось знову пішло не так!

         У свою чергу, бородань випростався у весь свій величезний зріст та здивовано поглянув на журналіста в якого на обличчі застигла дурнувата посмішка коли він зрозумів що Кирило його бачить перший раз у житті.

         Взявши руки в боки, кожум’яка зміряв Сергія поглядом, а потім подивився на криницю поряд з ним.

– Ти з криниці? – замість привітання запитав він.

– Так, саме так, я звідти! – ствердно захитав головою Безсмертний гарячково міркуючи над тим як пояснити велетню свою раптову появу.

– Мене Макс послав! – додав він поспішно помітивши як в руці Кирила з’явилась величезна довбня.

– Хто? – перепитав велетень перекладаючи довбню в іншу руку.

         Дивлячись на приготування кожум’яки, Сергій зрозумів, що якщо він негайно й дохідливо не пояснить гіганту свою раптову появу на березі річки то може отримати від нього на горіхи, тому поспішив уточнити:

– Макс, син Флавія, який був десятником під час вашої служби у легіоні.

         Мабуть слова журналіста таки досягли своєї мети і подіяли на свідомість чоловіка бо він непорушно застиг на місці та мимоволі випустив довбню із рук. – Отакої! – гримнув велетень на Сергія.

– Хто ти такий і звідки про мене знаєш?

– Ви з Максом самі розповіли мені про себе у підземеллі коли опинились у безвиході дві години тому, але ти тоді був без бороди, - вже веселіше відповів йому Безсмертний зрозумівши що загроза втрати власного здоров’я для нього відкладається на невизначений термін.

– Дивний ти якийсь, – відзначив Кирило. – Наче говориш по нашому, а я тебе ніяк не можу зрозуміти. Які години, яке підземелля? У тебе усе гаразд із головою?

 – Так, так! Я не божевільний і голова моя на місці. Просто дві години назад, чи вперед, сам не знаю як правильно, ми з тобою ще не були знайомі, тому й ти мене не впізнаєш.

– Знову якісь години! Що ти верзеш, хлопче? Княжого ключника Мстислава я бачив вечором минулого дня, і він про тебе нічого не казав. Сьогодні я маю зустрітись із ним по обіді, а ярило, зараз, тільки наближається до полудня, – сказав велетень дивлячись із під долоні на яскраве сонце в блакитному небі.

– Це Київ? – перепитав Безсмертний кожум’яку, бо від жахливої здогадки у нього похолоділо під серцем.

– Ні, дивний муже, княжий град нагорі, саме над нами, - показав богатир рукою на гору Дитинець, звідки над кручею нависала дерев’яна фортеця.

– А це урочище Гончарів на Подолі, - добив він журналіста своєю відповіддю.

– Хто ж княжить зараз? – не здавався Сергій.

– Ти що, хлопче, із дуба впав! Звісно хто, Володимир!

         Почувши таку відповідь Безсмертний ледве не зомлів. Його ноги самі собою підкосились. Журналіст сперся ліктем на край зрубу, щоб не впасти і, мимоволі поглянув у криницю маючи надію скористатися нею для термінової втечі, але замість зеленого туману, звідти, на нього позирала тільки чорна порожнеча безодні. Шлях відступу був остаточно відрізаний. Це ж треба куди його занесла нелегка! Аж  у десяте чи одинадцяте сторіччя! Але як же  тепер вибратись звідси?

– Що, не світиться? – несподівано перепитав його гігант.