9. КРИНИЦЯ

Коли кабінка досягла своєї крайньої точки, то, вся компанія утікачів опинилась в добре освітленому приміщенні без вікон, схожому на невеличкий бетонований хол розташований у глибокому підземеллі. Кирило, задкуючи, вийшов з ліфта першим та звільнив шлях решті товариства. Після тісної, замкненої кабіни, вони всі знову могли вільно дихати та пересуватись не торкаючись один одного, про що журналіст одразу пожалкував, бо Світлана, опинившись на свободі, заходилась, як і будь-яка молода дівчина, приводити себе до ладу.

         Переступивши через поріг кабінки, Сергій, на деякий час, відволікся від думок про привабливу секретарку й зміг добре роздивитись навколо, хоча і роздивлятись тут було нічого.

         Кубічна кімната без дверей, де він ненароком опинився, нагадала йому бомбосховище часів холодної війни із якого, здавалось, вже не було виходу. Єдині двері, які Безсмертний помітив, були ті, з яких вони всі разом вийшли, а навпроти них, на всю протилежну стіну, розташовувалось величезне дзеркало із чорним колом посередині у якому відображались їх постаті й яке штучно створювало ілюзію простору.

         У підземеллі було надто тихо й трохи моторошно, бо вогняна куля під стелею, що освітлювала кімнату, просто висіла у повітрі без жодних допоміжних з’єднань наче кульова блискавка яку Безсмертний одного разу бачив на власні очі після грози. Вона змінювала свій розмір ніби дихала, але на її яскравості то ніяк не позначалось. Складалось враження, що це жива істота яка випадково зупинилась в повітрі заплутавшись у невидимому павутинні й не має сил летіти далі. Ось зараз, вона перепочине, набереться сил  й  продовжити свій політ. Але куди їй летіти? Навкруги один бетон щедро вкритий шаром скляної глазурі.

         Оце так потрапив у халепу, подумав Безсмертний, обережно торкаючись стіни пучками пальців поки нарешті не зрозумів, що ніяка то не глазур,  а що не на є, справжнісінька оплавлена поверхня бетону. Таке відкриття не надало йому натхнення бо із шкільної програми з фізики він добре знав, що подібна структура може виникнути тільки під короткотерміновим впливом надвисоких температур.

         Помітивши в очах Сергія здивування, Макс, який турботливо продовжував тримати свого песика на руках й виходив із ліфту останнім, поспішив пояснити журналісту що до чого.

– Це винахід одного із моїх давніх знайомих! Як казав він колись, за життя, «безкоштовна енергія для народу». Але кому у наш час потрібна безкоштовна електроенергія? На ній не заробиш мільярдних статків й не поставиш споживачів у залежність від себе. От за це його і намагались вбити! – додав він сумно.

– Співчуваю! – щиро промовив Безсмертний шукаючи очима вихід, та нічого, крім голих стін, він навкруги не побачив. У нього в голові не вкладалось, навіщо тікати ліфтом від якихось мисливців щоб опинитись у глухому куті в якому немає навіть на чому сидіти, але навіщось на цілу стіну прилаштоване дзеркало і дивний світильник без дротів який просто висить у повітрі.

 –  Мого знайомого звали Ніколо Тесла, - додав Макс, показуючи очима на світильник.

- Під стелею прихована генеруюча схема та маленький трансформатор що перетворюють магнітне поле землі на видиме світло і утримують його в одному місці у формі кулі. Такі лампи використовували ще прадавні будівники єгипетських пірамід і називали їх вічними. Правда смішно?

– Що саме? – не зрозумів Безсмертний. Він дійсно не розумів, що саме смішно, бо Тесла помер ще до народження Макса і ніяк не міг бути його знайомим.

– Вічна лампа! – уточнив Макс. – Який сенс у вічній лампі, якщо людина на планеті тимчасовий гість?

 - Ніякого! – погодився Безсмертний, міркуючи про себе, як Макс може шуткувати чи розповідати усякі несінитниці у той момент коли їм загрожує небезпека.

         Мабуть хтось із конкурентів вирішив захопити у нього бізнес і вчинив рейдерський напад, як це часто буває, але до чого тут якісь мисливці? Треба буде при нагоді його розпитати чому вони ховаються у підземеллі замість того щоб викликати поліцію. Хоча, із досвіду журналіста, Безсмертний добре знав, що поліція теж могла бути замішана в цю схему, тому, поки що, вирішив завбачливо помовчати.

         Окрім дверей кабіни ліфту Сергій не помітив в приміщені  жодного іншого виходу що вів на гору і це його збентежило. А ще його турбував спокій Макса і безпечність Світлани, що встигла зібрати свої коси до купи і накласти на лоба пов’язку із відірваного для симетрії другого рукава блузи. Тепер вона була схожа на маленького босого пірата у трюмі корабля біля якого мовчки стояв похмурий Кирило й на щось вичікував.

 – Отож бо! – радісно заволав Макс підходячи до дзеркала. – Нічого вічного на світі не має крім вічного життя!

         Він підморгнув своєму відображенню у дзеркалі й знову підійшов до кабіни ліфту. Тримаючи однією рукою песика, іншою, вільною рукою, Макс зняв із шиї сріблястого ланцюжка. На ньому звисав довгий плаский ключ що закінчувався борідкою у формі хреста. Макс вставив ключа у ледь помітний отвір кнопки виклику кабінки і прокрутив його кілька раз проти руху годинникової стрілки. Двері ліфта відчинились й стара кабінка тихо пішла вгору, а замість неї, десь з правого боку, виринула інша кабінка, як дві краплі води схожа на першу.

 – Прошу, панове! – театрально промовив Макс нахиливши голову і вільною рукою з ключем показав всім на двері.

         Вочевидь ця процедура для Кирила і Світлани була не новою, бо вони спокійно зайшли до ліфта першими. Щоб не бентежити дівчину, Сергій, як галантний кавалер, на цей раз, став до них із велетнем спиною і обличчям до Макса. Скориставшись тиснявою, песик на руках Макса тихо загарчав, але потім радісно облизав журналіста своїм широким язиком.