8. ДІВЧИНА ЙОГО МРІЇ

Цього літнього ранку Сергій Безсмертний прокинувся надто пізно. Яскраве сонце на блакитному небі вже подолало пів дороги від обрію до зеніту коли він нарешті розплющив свої очі та солодко потягнувся. Зморений вчорашніми пригодами Сергій не одразу зрозумів що дзвонить його телефон.

– Доброго дня, синку! – почувся мамин голос із слухавки.

– Як ти себе почуваєш?

         Безсмертний одним швидким рухом скинув з себе ковдру і всівся на ліжку. Холодна підлога під його босими ногами остаточно прогнала залишки сну. Почувався він пречудово, якщо не приймати до уваги скажене відчуття голоду. Його молодий і здоровий організм потребував термінової дозаправки.

– Чудово, мамо! Дякую!  -  бадьоро відповів він уявляючи собі кулінарні шедеври рідної неньки які вона вчора приготувала до його приїзду.

- Як пройшла вечеря? – запитав журналіст мимоволі ковтаючи слину. У його животі підступно забурчало наче там цілий симфонічний оркестр готувався до виступу.

 – Не було ніякої вечері, Сергійку. Я все готувала тільки для тебе. Сьогодні воно не таке смачне як вчора, але дещо можна розігріти. Так що не барись, синку, хапай ноги у руки і гайда до нас. Ми з батьком чекаєм на тебе.

         Безсмертного не треба було запрошувати два рази поспіль. Йому стало приємно, що мама турбується про нього у такий оригінальний спосіб. Смачно попоїсти він любив як і його батько, а тут виникла рідкісна нагода ще й зустрітись разом з рідними людьми. Тому, Сергій нашвидкуруч умився, визирнув у вікно щоб оцінити погоду, натягнув на себе джинси і синю футболку з короткими рукавами та подався стрімголов сходинками донизу, перестрибуючи їх через одну, як звичайний хлопчисько.

         На вулиці було напрочуд тепло, наче хтось могутній на небі увімкнув з ранку  опалення і забув його вимкнути. Сонце припікало немилосердно, але Безсмертний із задоволенням підставив йому своє обличчя. Від учорашнього дощу та холоду не залишилось навіть сліду.

         Пірнувши під арку Сергій відразу опинився  на Хрещатику та спрямував свої кроки в сторону Михайлівського Золотоверхого собору, щоб звідти, через Десятинну вулицю й Андріївський узвіз, потрапити на Воздвиженку, де його батьки нещодавно придбали нову двоповерхову квартиру.

         Дивний то був район. Елітні різнокольорові будиночки, розташовані в урочищі, де колись жили ремісники, з висоти київських пагорбів виглядали досить привабливо, але мало хто із заможних містян бажав там оселитись. Більшість з цих казкових палаців досі були не заселені. Можливо ціна нерухомості там була надто висока, а можливо місце розташування лякало потенційних покупців, бо урочище з трьох сторін оточували стрімкі кручі які постійно загрожували району страшним зсувом і могли кожної миті поховати власників житла разом із їх скарбом. Тим не менш батько Сергія вирішив ризикнути і придбав апартаменти саме там, але ближче до Подолу, де ймовірність катастрофи наближалась майже до нуля. Йому імпонувало те, що у кінці вулиці стояла старовинна Хрестовоздвиженська церква у якій колись охрестили  його улюбленого письменника Михайла Афанасійовича Булгакова і той жив деякий час саме тут, поки його батьки не переїхали у будиночок на Узвозі. Мабуть саме це місце, оповите міфами та легендами, оточене з усіх сторін зниклими капищами та Лисими горами так вплинуло на подальшу творчість письменника. Чого-чого, а містики в ньому було хоч відбавляй.

         Пам’ятаючи вчорашні пригоди та негаразди, які постійно супроводжували його на протязі дня, Сергій намагався триматись як можна далі від стін будівель і навіть з осторогою обходив каналізаційні люки що траплялись на його шляху. Як кажуть у народі – «одного разу обпікшись окропом на холодну воду будеш дути», або «береженого Бог береже», тому до Воздвиженки він добирався хоч і довго, але, без неприємностей.

         Опинившись біля батьківського будинку Безсмертний вже збирався натиснути на кнопку домофону коли його увагу привернула до себе колоритна фігура велетня, що вчора, як здалось йому, на чорному «хамері» зустрічав у Борисполі Макса. Переплутати із кимось цього чоловіка було не можливо. Такого гіганта варто тільки один раз побачити на власні очі щоб вже ніколи не забути, тим більш, що одягнений він був так само як і напередодні, у білі шорти і футболку.

         Чоловік неквапливо пройшов повз Сергія й повернув із Воздвиженки на вулицю Гончарів. Безсмертний провів поглядом його широку спину розмірковуючи про себе чого він хоче більше, терміново набити кендюх маминими смаколиками чи знайти Макса, до якого у нього несподівано з’явилась купа запитань. Цікавість взяла гору!

         Безсмертний миттєво перейшов на інший бік вулиці й тінню майнув  вслід за велетнем. Переслідувати його було не важко, бо водій Макса, так назвав про себе гіганта Сергій, весь час знаходився на видноті у полі зору журналіста й ні разу не озирнувся назад, впевнено крокуючи у кінець вулиці. Там, майже під горою, що називалась Дитинкою, він зник у трьох поверховій будівлі оформленій під старовину за дверима крамниці яка розташовувалась на її першому поверсі. Коли Безсмертний порівнявся із нею то побачив, що за скляною вітриною крамниці на окремих дзеркальних підставках  вишикувались в ряд безліч шкіряних сумок, портфелів та дорожніх саквояжів ручної роботи. Вони тьмяно  переливались на денному світлі всіма кольорами й відтінками які тільки могла набути натуральна шкіра та мимоволі привертали до себе увагу живим теплом, а над самим входом до закладу, красувались чотири об’ємних червоних літери що складались у коротке слово «МАКС».