5. ЛЕГІОНЕР

Римському легіонеру Логінусу, що в повних обладунках вже другу годину  був вимушений  стояти на чатах  на скелі Черепа, яку місцеві називали Голгофою,  Єрушлаім було видно як на долоні. Нагромадження будівель, огороджених високим муром, із висоти  пташиного польоту, зливались для нього в одну сіру пляму подекуди здіймаючись до неба примарними баштами грізних фортець. Зігріте променями весняного сонця місто наче світилось зсередини нагадуючи Логінусу білі гори рідної Кападокії схожі на високі башти всередині яких жили люди. Давно він там не був і вряд чи побачить їх ще, хоча би раз. Служба є служба!

         Сонце вже піднялось високо й почало припікати немилосердно. Шолом на голові Логінуса нагрівся наче солдатський казанок у якому легіонери на вечерю готували юшку. Краплі поту стікали по його обличчю  на шию і зникали під червоним хітоном поверх якого був надітий шкіряний панцир. В цей момент йому неабияк кортіло скинути з себе важкий шолом і обладунки та босоніж, як у дитинстві, пробігти звивистою стежкою поміж старих олив кудись подалі від людей, ховаючись у лабіринтах скель. Тоді, ще хлопчиськом, він відчував себе щасливим лишаючись наодинці з небом, вітром й теплими скелями що внизу густо поросли кущами у яких ховались полохливі куріпки.  Після вдалого полювання Логінус повертався додому із повною торбою живих пташок. Їх вистачало майже на тиждень щоб прогодувати велику сім’ю. Тепер він не дитина і зовсім один, та й в решті решт, далеко від рідного дому.

         Прихилившись головою до держака довгого списа, велетень мовчки спостерігав за краєвидом міста яке розкинулось внизу. Юрба людей на схилі, що прийшла подивитись на страту, не була йому на заваді. Вони стояли трохи нижче, та не заважали гіганту згадувати батьківщину тихо очікуючи  моменту коли помре перший із трьох злодіїв розіп’ятих на хрестах. З інших боків лобне місце охороняли два десятка його товаришів по зброї, тому, потреби особливо напружуватись, у нього не було.

         Прадавній Єрушлаім вражав легіонера  своїм виглядом. По праву руку від нього, на горі Ціон, виднілась резиденція первосвященика Каїфи у якій йому доводилось побувати кілька разів виконуючи доручення самого префекта. Понтій Пілат посилав до священика велетня тільки у крайніх випадках, коли не хотів чути від того ніякої відмови на свої побажання. Закутий з ніг до голови у важкі обладунки, Логінус представляв собою в очах Каїфи жахливе видовище  та втілював у той момент всю міць і силу Римської Імперії на яку треба було зважати. Первосвященик, як далекоглядна людина, розумів красномовний натяк префекта і, в цьому випадку, ніколи йому не перечив.

         Трохи вище за житло первосвященика, і майже поряд з місцем страт височіли три башти палацу царя Ірода. Мабуть саме тому, подумав Логінус,  Голгофу колись обрали місцем для виконання смертних вироків, щоб цар міг у безпеці спостерігати з верхівки кам’яної башти за виконанням покарань не покидаючи затишного палацу.

         Далі, навпроти гіганта, далеко за Рибними воротами, поряд з Храмом Соломона ледве виднілись стіни фортеці Антонія, яка за останні шість років стала його домівкою. Логінус погано бачив її навіть з гори, бо майже втратив зір на праве око після сильного удару в скроню молотом коваля, що намагався вбити його командира прямо у своїй кузні.

         Тоді здавалось що все обійшлось. Його міцний шолом прийняв на себе те, що призначалось черепу центуріона, але згодом Логінус відчув на собі наслідки тої пригоди. Він почав непомітно сліпнути. Щоб приховати від інших недолік легіонера вдячний начальник звільнив його від господарських робіт, та призначив подвійну порцію харчування.

         Потім центуріон став префектом Іудеї, а Логінус центуріоном і його особистим охоронцем з окремим лежаком у казармі.

         Могутня фігура легіонера, наче скеля вдягнута у червоний плащ, непорушно застигла на верхівці узвишшя в очікувані завершення вироку. Там, за високими мурами Єрушлаіму, в цей момент, вирувало життя, а тут, на Голгофі, поряд з ним, воно згасало, принаймні для трьох його тимчасових мешканців приречених на смерть.

         За його спиною розіп’яті злочинці стогнали від болю та безпорадності конаючи в агонії від тілесних мук. Пришпилені до хрестів залізними цвяхами, вони прагнули тільки одного – якнайшвидшої смерті.

         Звиклий до крові та людських страждань, Логінус не звертав уваги на стогін приречених, але не бажав спостерігати за їх муками, бо він не був катом, а був справжнім воїном. Він звик позбавляти життя своїх супротивників у відкритому бою де шанси у них були майже рівні. Тренована машина для вбивств, що з нього створили, не отримувала задоволення від знущань над беззахисними людьми, але натомість, прагнула перемоги над сильнішим за себе.

         Боги від народження нагородили його величезним зростом і силою, але чомусь не зробили спадкоємцем батьківського майна. Все, що залишалось йому після смерті батька, це вибір, стати наймитом у старшого за нього на п’ять хвилин брата близнюка, або піти до війська, обравши мінливу долю легіонера. Він обрав друге.

         Колись десятник Флавій дохідливо пояснив молодому новобранцю з Кападокії, що доля кожного легіонера не підвладна волі богів а, зосереджена виключно на кінчику вістря його власного списа, який він тримає у своїх руках. Це спис долі – долі його власника і долі його жертви, а доля власника безпосередньо залежить від вміння ним користуватись. Молодий воїн тоді повірив наставнику та заходився наполегливо тренуватись щоб досягнути вершини у мистецтві війни.

         Завдяки зросту і силі, Логінус міг вбити людину одним ударом величезного кулака, проштрикнути супротивника у ближньому бою мечем, наче хробака голкою, точно кинути пілум, у два рази далі ніж звичайний легіонер, спустошуючи цілу шеренгу ворогів, але справжнім воїном його робив саме спис. Від того, наскільки майстерно він ним володів, залежала не тільки його доля, але й життя його ворогів. А списом гігант володів наче бог, бо на відстані навкруг себе, куди міг дістати його гострий кінчик, не лишалось жодної живої душі.