4. ЩО ПРИХОВАНО ЗА ПАРОХЕТОМ?

         Мах стрімко йшов вузькими, звивистими вулицями Старого міста не звертаючи уваги на поодиноких перехожих, що кудись поспішали у своїх нагальних справах. Він взагалі нічого і нікого не бачив навкруг себе, бо був надзвичайно заклопотаний особистою моральною проблемою яка потребувала термінового вирішення.

         При його появі, зустрічні люди вимушено  притискались до стін будинків щоб уникнути зіткнення з огрядним тілом чоботаря, який мов вітер нісся в сторону Храмової гори. Вони добре знали хто він, але ніколи не бачили, щоб чоботар колись поспішав. Це здавалось дивним, бо зазвичай, у цю пору, він взагалі не виходив зі своєї господи.

         Старий, зморений митар, що саме повертався від Царських воріт із повною торбою зібраних грошей, не встиг звільнити дорогу чоботарю первосвященика і був нагло збитий ним з ніг.

         Від сильного поштовху, з голови митаря злетів новий тюрбан, що він саме купив за останні гроші на передодні свят, а наплічна сумка бідолахи, набита монетами, важко гепнулась об землю і з неї по кам’яним плитам покотились дрібні аси та срібні динарії, які переляканий старий кинувся поспішно збирати, поки двоє охоронців, що його супроводжували, щось образливе вигукували у слід Маху.

         Чоботар їх не чув. Йому було байдуже до оточуючого світу і до всього що там відбувалось. Останні слова проповідника зачепили його за живе та не давали спокою  сумлінню Маха. Вони застрягли у його голові наче цвяхи якими він підбивав каліги легіонерів. Що мав на увазі галілеянин, дивлячись йому в очі та кажучи, щоб той дочекався його повернення? Звідки дочекався, з Голгофи? Так звідти ніхто і ніколи не повертався!

         Сонце на небі вже піднялось високо й на вулицях кам’яного міста почало добряче припікати коли Мах нарешті зупинився перед сходами величної будівлі. Далі йти було нікуди. Він  навіть не вчувся  як опинився біля входу до Храмового комплексу. Тільки тут він трохи оговтався та відчув як спітніло від швидкої ходи його тіло вкрите шерстяним талітом.

         Дивовижна споруда, збудована за легендою самим царем Соломоном, високо здіймалась на горі виблискуючи на сонці білими кам’яними стінами. Вона простягнулась на шістсот ліктів зі сходу на захід і була місцем паломництва всіх євреїв та єдиним місцем де вони могли принести жертву своєму Богу.

         Три рази на рік, на Пасху - Песах, Шавуот - П’ятидесятницю, та Суккот - Свято Кущів, тут збиралось найбільше народу. Мах теж бував у Храмі щосуботи, як це личить порядному юдею, але далі Двору Ізраїлю, де розміщався головний жертовник, його не впускали.

         До Хейхалу – головного святилища, в якому зазвичай проходила служба, могли заходити тільки священики з числа левітів, а у місце Святе Святих, де за важкою завісою зберігався Ковчег Заповіту і Скрижалі Заповіту міг потрапити тільки первосвященик для обряду кадіння та й то, один раз на рік, під час великого свята Йом Кіппур.

         Мах ніколи не плекав надії пробратися навіть у притвор Хейхала, бо глибоко в середині розумів, що юдей він тільки по матері й священиком йому не стати навіть за великі гроші. Але сьогодні чоботар вирішив скористатись нагодою, дійти до Свята Святих, й запитати напряму самого єврейського Бога чи правильно він вчинив на передодні Пасхи, відмовивши у малому приреченому на смерть.

         Не зволікаючи, поки більшість обслуги Храму була зайнята приготуванням до свята, Мах піднявся по сходах і через головні ворота зайшов до Жіночого двору який з чотирьох сторін обмежувався високими господарськими будівлями які називались - палатою дров, палатою назореїв, палатою олій, та палатою прокажених. У цьому дворі, під час служби молились виключно жінки.

         На щастя, жодної живої душі на його дорозі не трапилось і чоботар поспіхом подався до Воріт Никанора які відкривали прохід із Жіночого Двору до  Двору Ізраїлю.

         Йому знову прийшлось подолати кам’яні сходи, бо кожний наступний комплекс розташовувався вище попереднього на цілих двадцять ліктів.

         По центру двору, де зазвичай молились тільки чоловіки, здіймався величезний головний жертовник всеспалення у формі ступінчатої піраміди. На його найвищій, третій платформі, з виступаючими у кутах роговими виступами, могли одночасно горіти десятки туш забитих тварин, кров яких, по спеціальним жолобам, стікала прямо у річку за межами Храму. Справа від нього, під північною стіною, розташовувались п’ять вівтарів для заклання жертв, а зліва, з південної сторони, величезний чан під назвою «мідне море», де священики перед службою робили омивання тіла. На диво, тут теж нікого не було. Навіть біля входу, у головне святилище, були відсутні постаті левітів вдягнутих у біле, що зазвичай охороняли його весь час від проникнення сторонніх осіб.

         Мах, від здивування, аж підняв свої густі брови. Він не очікував, що все пройде так гладко. Якщо його ніхто не зупинить і він безперешкодно увійде в Хейхал, то за святотатство його можуть закидати камінням. Але Каіфа, мабуть не піде на це, бо добре пам’ятає, що Мах не просто юдей, а ще й римський громадянин. Цей факт неабияк тішив самолюбство первосвященика та додавав йому авторитету в очах підлеглих, бо приналежність римського громадянина до древньої віри яку уособлював в собі Каіфа, чогось вартувала.

         Серце Маха, скажено калатало в грудях, а його легені роздувались наче міхи коваля під час роботи у кузні. На чолі чоботаря, від переживань, висипали дрібні краплинки поту.