ОСТАННІЙ ВИНАХІД ТЕСЛИ

Пізнього січневого вечора 1943 року, коли із просяклого холодом та вологою зимового неба замість снігу почав накрапати дрібний дощ, до фешенебельного готелю «Мешканець Нью-Йорку», що розташований на Манхеттені в районі Пекельної кухні, за адресою, Восьма Авеню №481, під’їхало самотнє таксі. З нього вийшов невисокий чоловік в окулярах, взутий в добротні шкіряні черевики й одягнений в темне вовняне пальто та фетровий капелюх на голові, під колір свого пальто, що саме по собі вже було кричущою розкішшю під час війни. Світова бійня забрала майже всі ресурси країни на потреби армії й обмежила внутрішнє споживання населення до мінімуму, але навіть в таких умовах з’являлись люди що не звикли економити і продовжували жити на широку ногу. Саме до цієї нечисленної категорії відносився пасажир таксі який неабияк зрадів факту відсутності свідків його приїзду.     

         Коли таксі поїхало, чоловік ще постояв деякий час на місці, в нерішучості, а потім задер голову догори  уважно роздивляючись  величезну будівлю готелю складену із сірої цегли. Здалеку вона нагадувала йому ступінчастий зікурат Вавилону зліплений із прямокутних скель різної довжини поставлених на попа й оздоблених візерунком з прямокутних вікон. Одне із цих вікон, на тридцять третьому поверсі, й намагався знайти очима чоловік, але марно. Із таким самим успіхом він міг би шукати голку в копиці сіна, бо дві з половиною тисячі номерів готелю, в одному із яких жив його дядько, мали по кілька вікон і, знайти необхідне йому було майже неможливо.

         Цим нерішучим чоловіком був Сава Косанович, міністр постачання уряду Югославії в екзилі, а його дядьком, відомий у всьому світі винахідник, Ніколо Тесла. Після того, як Теслу «випадково» збила машина, він тяжко захворів і майже не виходив з номеру готелю «Нью-Йоркер», тільки іноді покидаючи його ненадовго, щоб погодувати голубів та подихати свіжим повітрям. Але так вже склалася доля, що дружина президента Сполучених Штатів Америки, Елеонора Рузвельт, виявила бажання провідати бідолаху і попросила Косановича домовитись з дядьком про зустріч.

         Озираючись навкруги, Сава важко зітхнув. Перед ним стояла важка і майже не вирішувана дилема, як вмовити відлюдькуватого дядька на рандеву із першою леді країни та при цьому зберегти своє обличчя і залишки совісті. Йому буде складно приховати від родича особисту зацікавленість цим візитом.

         Косанович потоптався на місці. У полі його видимого зору не було помітно жодної живої душі й це здалося йому підозрілим, хоча, з іншої сторони, зайві свідки йому теж були нідочого. Люди, наче спеціально поховались у своїх затишних лігвах, чи то від дощу, чи від наслідків спричинених війною, але не побачити жодної людини, у центрі Нью-Йорку задовго до півночі, йому було дивним.

         Злодійкувато озирнувшись, Косанович ретельно протер хусточкою заплямовані дощем круглі скельця окулярів та неспішно попрямував до входу в готель. Він не полюбляв сюди приходити, бо за дядьком постійно спостерігали кілька чоловік із таємної служби. Вони не афішували своєї присутності, але завжди знаходились десь поряд, контролюючи всі контакти й переміщення винахідника.

         Цього разу Сава теж помітив їх у фойє біля стійки реєстрації. Цих чоловіків важко було не помітити при всьому своєму бажанні. Вдягнені однаково, вони намагались поводитись, як звичайні мешканці готелю, але їх кам’яні обличчя і уважні колючі погляди з головою видавали в них таємних агентів, що під час війни змушені були займатись такою важливою справою, як нагляд за старим хворим чоловіком. Один із них сидів у кріслі обличчям до входу, ніби читаючи газету, а інший, біля реєстратора обличчям до ліфту і сходів що вели на гору. Тож, таким чином, жодна людина яка навідувалась у готель, або покидала його, не могла пройти повз їх пильної уваги.

         Неспішно крокуючи через величезний хол, до стійки реєстрації, Косанович ледве посміхнувся і, спеціально нахилив голову вперед, ніби вітаючись з ними. Обидва агенти, як по команді, одночасно відвернули голови від нього в інший бік, роблячи вигляд що відвідувач їх зовсім не цікавить і вони з ним не знайомі, хоча, за фахом служби, добре знали ким він є насправді.

– Чим можу вам допомогти, містер? – ввічливо запитав Саву консьєрж за стійкою зустрічаючи гостя протокольною посмішкою на обличчі.

– Я до містера Тесли, у номер 3327, - спокійно відповів міністр із ледь помітним слов’янським акцентом, який одразу видавав в ньому іноземця.

– Вам призначено зустріч? – знову незворушно запитав менеджер, завбачливо косячись на агента що сидів біля реєстратури.

– Я його племінник, Сава Косанович, і прийшов до нього за дорученням дружини президента, Елеонори Рузвельт, - досить гучно сказав відвідувач, щоб його добре почув найближчий агент.

– Хвилинку, - знітився менеджер.

         Не кожен день у його житті до готелю приходять відвідувачі з дорученням від першої леді держави. Можливо, він зможе побачити і її на власні очі, як бачив безліч знаменитостей і поважних осіб, що час від часу селились у Нью-Йоркері.

- Я зараз довідаюсь у містера Тесли, чи зможе він вас прийняти.

         Менеджер за стійкою підняв слухавку телефона і швидко набрав номер.

– Містере, Тесла, до вас прийшов з візитом ваш племінник, Сава Косанович, чи зможете ви його прийняти?

         Отримавши ствердну відповідь на іншому кінці дроту, менеджер нарешті природньо посміхнувся й догідливо вказав рукою в сторону ліфта.