Розділ 4

Кажанисько гучно зареготав. Його очі запалали злим червоним полум’ям.

— Ах, ви маленькі! Ах, ви неслухняні дітлахи! — загорлав він. — Чи не казали татко з мамою вам у лісі не блукати? Коли ж ви батьків не послухалися, то й мусите відповісти за це!

Ліра сперлась на передні лапки й грізно загарчала на злого монстра. Вампірчик Ойк і собі б загарчав, та от тільки не міг. Зате він зміг оголити свої гостренькі ікла, що блищали, наче шаблі. Ойк хотів крикнути, прогнати Кажаниська. Проте йому не вистачило сміливості. Тим часом Кажанисько веселився ще дужче.

— О! То ти ще й гарчати вмієш! — глузував він з Ліри. — Зараз подивимось, яка ти смілива насправді!

Кажанисько швидким рухом ухопив Ліру, наче маленьке кошеня. Він здіймався все вище й вище, тримаючи її міцно у своїх лапах. Маленька перевертниця вже не гарчала. Вона жалісно заскімлила, й Ойкові стислося серце від того звуку. 

— Облиш її! Чуєш?! Облиш! — розсердився вампірчик. Але Кажанисько його ніби й не чув. Чудовисько здійняло Ліру до найвищої смереки та безцеремонно всадило її на тонку галузку. Від жаху вовченя навіть не голосило, воно сиділо мовчки, чіплялося лапками за незручну гілку, обвішану маленькими голочками. 

Ойк уявив як жахливо зараз почувалася Ліра. Він озирнувся навколо в пошуках допомоги, проте в лісі нікого більше не було.

— Подивимося, як тепер ти загарчиш! — крикнув велетенський кажан і гайнув у хащі лісу.

— Стій! — закричав Ойк. — Знімай її! Знімай негайно, бо ж вона… 

Але Кажанисько вже зник у заростях дерев. Ліра дрижала всім тілом. Раптом вона завила. Завила гірко та протяжно, так дзвінко й гучно, що чутно було навіть у містечку. Вампірчик був упевнений, що її почули дорослі вампіри чи дорослі перевертні, отже порятунок уже поруч. Однак радість Ойка вже скоро змінилась на смертельний жах. 

Ліра не втрималася на галузці й посунулася вниз. Маленькими лапками вона чіплялась за гілляччя й навіть клацала зубами в надії схопитись бодай за що-небудь.

— Ні! — крикнув Ойк. — Допоможіть! Хоч хто-небудь! Допоможіть!

Вампірчик усе б на світі зараз віддав аби врятувати Ліру. Але, як на зло, ніхто не з’являвся на допомогу. Раптом Ойкові сяйнула думка. Думка смілива й небезпечна, та саме така думка була єдиною надією на порятунок подруги. 

Треба було діяти швидко. Лірине падіння набирало швидкості. Час спливав. Ойк незвичним рухом розправив свої каштанові крила. Він присів на одне коліно для кращого відштовхування. Саме так, як його навчав тато. Й тоді здійнявся вгору легко й швидко, як хижий птах. 

Ойк підлетів знизу до Ліри й схопив її міцно двома руками. З тяжкістю вовченяти летіти стало важче. Зібравши всі сили, вампірчик повільно пішов на посадку. Й саме в цю мить круг нього зібрались усі дорослі, що почули Лірин клич. Прийшли й величезні вовки з містечка перевертнів, прилетіли й дорослі вампіри з Ойкового міста.

Вампірчик обережно вмостив Ліру на землю. Вона вдячно лизнула йому носик і побігла до попелястого великого вовка зі своєї зграї. Ойк натхненно розповів усім про злого Кажаниська, про небезпеку до якої потрапила Ліра та про свій хоробрий вчинок. 

Батько Ойка не тямився від щастя, коли дослухав історію до кінця. Мама з бабусею кинулися пригортати малого вампірчика, радіючи його досягненню. Тільки директор школи мав дуже серйозний вигляд. Він похвалив героїзм Ойка, проте змусив заприсягтися, що більше вони з Лірою без дорослих у лісі не блукатимуть. 

Новина про пригоду Ліри й Ойка швидко розлетілася по всьому лісу. Маленькі вампірочки й вампіри з Ойкового класу більше вже не глузували з нього. І сам Ойк тепер вже точно знав, що він не боягуз. Спритно розправляв вампірчик свої крила й здіймався над землею. Він справді був народжений літати.