Розділ 2

Хвалькуватий рудий вампірчик Гришко додому не поспішав. Він весело сміявся разом із кількома іншими хлопцями. Ойк зажурений крокував повз них.

— Ти ба, боягуз крокує! — крикнув він, побачивши Ойка, й засміявся ще голосніше.

Ойкові бліді щоки почервоніли від сорому й злості. 

— Ніякий я не боягуз! — крикнув він.

— А як не боягуз, то доведи!

— І доведу!

— І доведи! Ходімо з нами до лісу! — Гришко хитро вишкірив ікла. 

— Але ж там шугає Кажанисько!

— Ха! Ще й казав, що не боягуз! — махнув на нього рукою Гришко.
Усі хлопчики засміялися. Украй засоромлений Ойк погодився піти до лісу попри своє бажання опинитися якнайшвидше вдома.

Ліс здавався страшенно темним після шкільної галявини, яка щедро освітлювалася місячним сяйвом. Вампірята причаїлися в паростях очерету. Вони чекали. Одночасно сподівались і боялись того, що прилетить Кажанисько. Чутно було шурхотіння нічних звірів, ухкання сов. Мимоволі маленький Ойк замилувався нічним лісом і зовсім забув про всі свої турботи. 

Зненацька серед чагарників зблиснули золотаві вогники… Зблиснули й згасли… Можливо тільки здалося. Але ні. Вогники засяяли знову, наче світлячки. Але то були не комашки-світлячки, темряву нічного лісу прорізали жовті... очі. Вони наближалися до вампірят беззвучно. Гришко прошепотів: 

— Що воно таке?

— Ходімо вже додому. — заскиглив один із вампірят. 

— Може то Кажанисько йде! — налякано мовив другий.

Усі вампірята поспіхом подалися додому. Гришко навіть розкрив крила й полетів. Ойк хотів піти за ними, однак на мить замислився. Всім відомо, що в Кажаниська очі сяють червоним, а ці вогники золотаві. Повагавшись іще з хвилинку, вампірятко, на ім'я Ойк, рушило назустріч сяйнистим вогникам. Бо цікавість цього разу була сильніша за страх. 

Ойк усе ближче й ближче підходив до дивного створіння, а воно, здавалося, завмерло на місці та не блимаючи дивилося на вампірчика. Вже через кілька хвилин Ойк своїм гострим зором побачив, що перед ним стоїть ніяке не Кажанисько, а маленьке дівчисько, навіть менше за самого вампірчика.

— Привіт, —  посміхнулась дівчинка, —  я — перевертниця Ліра.

— Привіт! Я —  вампір Ойк.

— Пригощайся. —  Ліра простягнула свіжозібрану жменю вовчих ягід.

— Не відмовлюся! Всім відомо, що вовчі ягоди корисні для здоров’я нічних монстрів, але смертельні для звичайної людини. — Ойк завзято поїдав ласощі. —  А чому в тебе очі золотаві?

— Всім відомо, що у перевертнів очі сяють жовтим! —  відрізала Ліра. — А тобі що з того?

— Та нічого! Мені подобається, як вони сяють.

 Ліра всміхнулась. Маленький вампірчик Ойк і собі всміхнувся, бо здається в нього з’явився перший друг, а точніше подруга-перевертниця. Вампірчик був упевнений, що це дійсно круто.