Частина 2

Шість років по тому.

Ізольда, обливаючись потом, в паніці метушилась по маєтку пана Де-Лагруель, її колись чорне волосся на скронях посивіло, а між бровей та над губами пролягли зморшки. Повернувши за черговий кут вона помітила командувача Оскара.

– Оскаре! Зачекайте! Можливо хоча б ви бачили молодого пана?

– Ні, Ізольдо, і гадки не маю де він.

– Шо ж ти будеш робити! Пан же ж за годину має повернутися і одразу вимагатиме сина до себе. Божечки, я якщо хлопець знов до лісу втік! – вигукнула жінка хапаючись за голову.

– Не хвилюйтеся, я сам піду пошукаю, наврядче він у лісі, сонце скоро сідатиме, а ви знаєте, на ніч юний пан завжди повертається.

– Дякую! – щиро відповіла вихователька.

Не роздумуючи Оскар направився до бібліотеки, він знав там таємне місце, де його вихованець полюбляв ховатися. Зайшовши в бібліотеку, командувач оминув найближчі полички, які сягали стелі, підштовхнув пересувні сходи до дальньої полиці, піднявся на останню сходинку, та, піднявши руки до гори, зсунув квадратну дерев’яну панель, що прикрашала стелю, місця що утворилося було достатньо щоб пролізти дорослому чоловікові. Над стелею бібліотеки було невелике горище, куди й полюбляв ховатися юний пан. 

– Йоханнесе, ви тут?

Хлопець не відповів, він сидів у кутку притискаючи коліна до до грудей. Це був худий юнак, із довгим білим волоссям, забраним у хвіст, голубі очі були пусті, наче він дивився в себе.

– Йоханнесе, час спускатися, ваш батько от-от буде вдома.

– Я не зрушу з місця поки Він там, внизу.

– Попросити пана піднятися до вас? – незрозумів командувач.

– Я не про батька.

– Йоханнесе, знизу нікого немає, лише я і ви.

– Є, я відчуваю що Він там, ходить від полиці до полиці, хоче прочитати свій улюблений том, але не може взяти його до рук. Я не хочу Його бачити, я не хочу Його чути.

 Оскар тяжко вздохнув. Комусь, хто не знав би молодого господаря останні шість років, здалось би, що хлопець верзе якусь нісенітницю, або що він божевільний, та усі мешканці маєтку давно звикли до того, що після того дня юнак кардинально змінимся, як ззовні так і зсередини. Йоханнес став замкнутим, ні з ким майже не спілкувався, на уроках відсиджував визначений час та одразу зникав, частіше за все він прятався в темних закутах будинку або збігав до лісу, сусідніх міст, поселень, але не затримувався там до ночі. Хлопець постійно горбився та тримав руки в карманах, або стискав їх на грудях. Дивився завжди або в підлогу або наче крізь речі. Йдучи по коредору міг здригнуся та відскочити на пару метрів, наче наштовхнувчя на щось, іноді розмовлял сам з собою, або, як іншим здавалось, із вигаданим співрозмовником. Хлопець більше не відвідував тренування з Оскаром, натомість полюбляв грати із ним в шахи. Пан Де-Лагруель вивозив сина декілька раз у столицю на свіцькі раути, юнак поводився дуже тривожно постійно здригався та намагався втікти до кута зали. Батька це дуже засмучувало, він намагався поговорити із сином, з’ясувати що відбувається, але Йоханнес не міг нічого пояснити батьку.

– Синку, я тебе прошу схаменися, ти мій єдиний спадкоємець, ти маєш одружитися на принцесі та зайняти моє місце в парламенті!

– Батьку я не хочу нічого з цього.

– А чого ти хочеш? Ховатися по кутках наче миша, поводитися як божевільний! Ну скажи що я роблю не так, що тобі потрібно?

– Я хочу спокою, та навіть ти не зможеш мені його дати…

Такими словами закінчувалися усі розмови.

Оскар не став чекати поки Йохан сам спуститься донизу, він просто схопив юнака за праву ногу й потягнув на себе.

– Якого біса ти робиш!

– Піклуюсь щоб ви встигли на зустріч із батьком та не отримали прочухана.

Оскар притиснув Йохана до себе, затиснувши торс та руки своєю лівою рукою. Йохан намагався вивільнитися та марно, тіло без тренувань занадто ослабло. Оскар спустився до низу й відпустив Йохана, перегородив собою сходи, кивнувши головою на двері. Звісно, при бажанні юнак міг повернутися на горище, навіть не торкаючись Оскара, але видавати свої можливості навіть улюбленому вихователю юнак не бажав. Натомість він пішов до виходу із бібліотеки оминаючи дві полиці біля вікна.

– Не буду я тобі його читати, прими те, що тобі недовго лишилося, скоро підеш, – вимовив хлопець.

– Може ви мені нарешті поясните з ким спілкуєтесь? – в котре спитав командувач не сподіваючись на відповідь, але хлопець його здивував.

– Це був граф Вольфган Де-Лагруель, він обожнює роман “Кришталевий метелик”, кожного разу просить мене його йому прочитати в слух, дістав.

– Якщо мені не зраджує пам’ять, граф помер десь 100 років тому.

– 103 якщо бути точним, так помер і десь за 3 дні я нарешті звільнюсь від його огидного завивання.

За такою приємною розмовою обидва й не помітили які підійшли до головних дверей. Там на них вже чекала Ізольда.

– Божечки, молодий пане, ви знову забруднились! – вигукнула та, відтряхуючи пил від желетки Йохана, та поправляючи його нашийну хустку.