Частина 1

– Молодий пан, прошу, виходьте, його світлість за п’ятнадцять хвилин очікуватиме вас за обіднім столом! – голосно промовляла пухленька жінка за 40, вишукуючи хлопця в хащах, в саду біля маєтку.

Десь з-за кущів почувся тихий сміх, а потім на жінку з ведра, що було підвішене на дерево, вилилась холодна вода.

– Ха-ха-ха, – пролунав вже гучний сміх із-за найближчої клумби з трояндами, звідти вже за секунду вийшов, тримаючись за живіт і продовжуючи реготати, юнак 12 років. Його сорочка вибилась із штанів, а на жилетці проступили зелені плями від листви.

Жінка глибоко вдихнула та застила, переживаючи перший шок від крижаної води, її темно-синє з довгими рукавами плаття за секунду прилипло до шкіри та стало виглядати як ганчірка для миття підлоги.

– Ха-ха-ха, лягушка болотна! – обізвав жінку юнак.

– Ваша милосте, як ви можите, ви ж син прем’єр-міністра, а ведете себе наче холоп! – віддишавшись та випроставшись зауважила жінка.

– Бе-бе-бе, – передражнив юний господарь, та вже хотів тікати, але не вийшло – пані-лягушка схопила хлопця за праву руку та повела в сторону маєтку.

– Досить, молодий пан, зараз ми вас приведемо до ладу. І навіть не сподівайтесь, що я нічого не розповім вашому батьку.

Юнак ще намагався вислизнути, але рука пані-виховательки була міцною.

У вітальні маєтку прем’єр-міністра, було як і зазвичай тихо, господярь ненавидив коли в його домі хтось шумів, навіть синові він не спускав гучні забавки. Пан та юнак сиділи один навпроти другого за довгим двометровим столом та вечеряли. Столова не відставала за рівнем роскощі від маєтку: стіни були прикрашені різбленим деревом та картинами іменитих художників, стелю ж розмалював найвидатніший майстер королівства, мабуть, лише замок його високості короля був більш вичурним та помпезним.

– Пані Ізольда доповіла мені, що ти сьогодні скояв, Йоханнесе, це негідний вчинок для мого єдиного спадкоємця. З завтрашнього дня ти будеш із ранку до вечора вчитися, я додаю тобі по два додаткові уроки етикету та філософії, – безапіляційно проговорив пан Де-Лагруель.

– Так, батьку, – невідриваючи голови від тарілки проговорив хлопець.

– Дивись в очі, коли з тобою розмовляють, – не підіймаючи голос наказав господарь маєтку.

Молодий пан підняв голову та повторив свою фразу.

Таким чином проходили майже всі дні в маєтку пана Де-Лагруель, його син щось витворяв, виводив з себе вчителів та вихователів, а батько наказував або додавав зайнять. Та такий порядок був не завжди, поки була жива дружина пана і займалась вихованням сина, хлопець вів себе примірно, був улюбленцем усіх мешканців маєтку. Прем’єр-міністр ніжно кохав свою дружину, кожного дня не міг повірити своєму щастю, та щастя було не довгим. Коли Йохану було 9, пані Де-Лагруель померла народжуючи другу дитину. Батько був невтішний, перші місяці ходив немов привид, зовсім не звертав уваги на сина, його русяве волосся посивіло, а лице наче постарішало років на десять. Йохан же намагаючись привернути увагу батька та образившись на увесь світ перетворився на невловиме звірятко: то підніжку прислузі поставить, то розіллє чорнила на вчителя, то почне передражнювати гостей прем’єр-міністра. Пан перестав виводити сина на світські раути, та навіть вивозити в міський будинок.

– Канцелярія вже підготували законопроєкт “Про освіту”? – поцікавився пан Де-Лагруель у свого першого заступника пана Аларіка Рована, людини, якому він довіряв більше ніж собі.

– Так, пане прем’єре, законопроект готовий до першого читання, засідання парламенту за розкладом розпочнеться о другій годині, – чітко доповів Аларік, чоловік 36 років з лисою головою та доволі жилистим тілом.

– Ізольдо, – звернувся до виховательки пан Де-Лагруель, наближаючись до карети, що чекала біля маєтку, – сьогодні я залишусь в місті, повернусь завтра до вечері, прослідкуйте щоб Йоханнес увесь день займався з вчителями, на двір йому виходити заборонено.

Вихователька вклонила голову, давши зрозуміти, що виконає наказ пана. Ізольда Арно почала працювати в маєтку вже після смерті пані Де-Лагруель, вона вважала молодого пана невихованим хлопцем, який не заслуговує бути спадкоємцем такої поважної людини, як пан прем’єр-міністр.

– Ще, ще, нумо, Йохан, тримай шпагу міцніше, – наставлял молодого пана командувач особистого полку прем’єр-міністра Оскар, саме так, просто Оскар, в нього не було імені роду, так як той був вихідцем із простої селянської родини, але дуже кмітливим та везучим, тому і зміг досягти таких висот про які люди його походження не могли і мріяти.

– Р-р-р, – від напруги стискав зуби Йоханнес, відбиваючи атаки, та наносячи свої.

– Не опирайся так сильно но праву ногу, переноси свою вагу, – продовжував Оскар, та вже за секунду одним маневром повалив юнака на устлану матами підлогу.

– Чорт!

Йоханнесс прикрив очі лежачи на м’якій підлозі та глибоко дихав. Вони займались вже третю годину і хлопець дуже втомився, а ось Оскар незважаючи на свій вік, йому було 31, виглядав свіжим та повним енергії.

– Дістав… – собі під ніс прошепотів хлопчик, та Оскар все одно почув.

– Зі своїми чопорними сторічними професорами можеш так спілкуватись, а мені будете мечем щось доказувати, – промовив командувач, підіймаючи вихованця з підлоги за вухо.