44. Майя

Коли Антон пішов на зустріч із продюсерами шоу, я дуже хвилювалась, щохвилини заглядала у свій мобільний. очікуючи якоїсьзвісточки від нього. Коли телефон дійсно сповістив про нове повідомлення, затамувавши подих, відкрила його. Але воно було не від Антона. 

Мені надійшов електронний лист від організаторів конкурсу, на який я подавала свій проект. Вони писали, що хочуть, щоб я приїхала до них за обміном на другий триместр, який починався вже за два тижні.  Цей університет спеціалізувався саме на тих дослідженнях, які мене цікавили… Але я мала вчитись там і працювати над дослідженням принаймні один триместр, і тільки потім продовжувала досліди в Україні. 

Якби це сталося раніше, до зустрічі з Антоном. то я б зараз стрибала до стелі і почувалася найщасливішою. Але тепер ця звістка не принесла мені радості. Я не хотіла так надовго їхати від Антона. в чужу країну,  тому після нетривалих роздумів вирішила, що відмовлюсь від гранту. Хай його отримає хтось інший, для кого це важливо, а я спробую досягти своєї мети вдома, в Україні. 

Вирішила написти про це Дмитру Сергійовичу. Але він ніби відчув, що я думаю про нього, бо першим надіслав мені повідомлення. 

“Привіт, вибач, що турбую, але що там з тим грантом? Вони тоді так зацікавились, що тепер мені самому не терпиться дізнатись, що вони тобі скажуть. Вони не писали?”

У мене з’явилося почуття провини, адже Дмитро Сергійович так вірив у мене, робив усе, щоб я могла здійснити свою мрію, а тепер. на півшляху до неї, я вирішила все покинути? Але Антон був важливішим для мене. Я не могла залишити його. Тому я написала:

“Привіт, мені, мабуть, доведеться відмовитися від цього гранту, прошу вибачення…”

Але Дмитро Сергійович не прочитав одразу мою відповідь, можливо, щось його відволікло. Тож, якийсь час почекавши, я відклала телефон і пішла готувати обід. 

А потім і Антон повернувся. Я була рада, почувши, що вони підписали угоду і тепер вже точно братимуть участь у шоу, але звістка про те, що він три місяці буде жити в гуртожитку, засмутила мене. Хоч я і намагалася не показувати цього, навпаки, говорила, що час швидко мине, але в глибині душі відчувала тривогу. 

Та Ліза буде весь час поруч із ним, раптом він через це віддалиться від мене? Мені не треба ревнувати, я мала довіряти Антону. Але серцю не накажеш, хоч я розумом і усвідомлювала, що нічого страшного у цих зйомках немає, що я маю порадіти за Антона, якась частинка моєї душі протестувала. Адже я заради нього відмовлялася від поїздки за кордон, про яку так мріяла. А він не замислився навіть, щоб вчинити так само….

Звісно, я б переконала його, що не варто відмовлятися, але мені було б приємно почути хоч пару слів, що я важливіша для нього за те шоу… 

 — Ходімо обідати, — сказала я після того, як Антон поцілував мене. Цей поцілунок змусив моє серце битися частіше і підбадьорив, вселяючи надію, що попри мої хвилювання у нас все буде добре. Зрештою Антон не їде кудись далеко, він буде тут, у Києві, і ми будемо постійно бачитись, розмовляти та листуватися. 

Він кивнув, ми поїли, розмовляючи в основному про Антона, я думала, чи сказати йому про цей грант? Але в результаті так і не наважилась, бо тоді треба було згадувати і Дмитра Сергійовича, якого Антон недолюблював. 

Краще взагалі не підіймати цю тему, адже я все одно мала відмовитись…

— Які в нас будуть плани на вечір? — запитала я, прибираючи зі столу посуд і чомусь відчуваючи хвилювання…