29. Майя

Коли я йшла на зустріч з Дмитром Сергійовичем, то чомусь трохи нервувала. Може, це Антон мене накрутив? 

Але. побачивши його за столиком біля вікна, я побачила, як напруга покидає мене. 

 — Добрий день, — привіталась я, сідаючи на стілець поруч з викладачем. 

— Привіт, — він усміхнувся мені. — Ти така гарна сьогодні. Тобі личить такий, більш легкий одяг. 

— Дякую, — я трохи знітилась. — Все ж в університеті хочеться виглядати більш серйозно….

— Так, це правильне рішення, це показує твоє налаштування на роботу, — він кивнув. — Ти дуже старанна студентка, мені це подобається.

 — Я хочу в майбутньому продовжити наукову діяльність… ну, тобто вступити на аспірантуру… — я трохи збивалася від хвилювання. — Тому для мене важливо бути на хорошому рахунку. 

— Але ж ти не тому пішла зі мною в ресторан, правда? — він торкнувся моєї долоні і зазирнув мені в очі. — Не для хорошого рахунку?

— Ні, звісно, мені дуже цікаво з вами спілкуватися, — усміхнулась я. 

— Мені теж дуже цікаво з тобою. Ти не така, як інші дівчата, — Дмитро переплів наші пальці. — Дуже розумна і красива, а таке рідко буває одночасно.

Я відчула, що від його дотику в мене по тілу побігли мурашки. Мені вперше говорив компліменти такий дорослий чоловік. 

— Я думала, що я звичайна, — пробурмотіла я. 

— Авжеж, ти не звичайна, — він підсунувся трохи ближче до мене і далі прошепотів на вухо: — Ти просто надзвичайна, Майє. Найкраща… 

Від цих його слів мені аж подих перехопило, і серце мало не вискочило з грудей. 

— Мені дуже приємно, — тихо сказала я. — Ви теж найкращий…

Він зазирнув мені в очі і ледь розтулив губи. Я очікувала, що зараз він мене поцілує, але раптом за нашими спинами щось досить сильно гупнуло, ми відсахнулись одне від одного в озирнулись туди. Там впала якась ваза. До неї одразу побігли офіціанти.

— Схоже на полтергейст, — сказала я. 

— Ага, — він усміхнувся. — Хоча, ти ж майбутня вчена, навряд віриш в такі дурниці?

— Мені здається, що у світі існує багато такого, чого вчені поки що не можуть пояснити. Але мине трохи часу, і стане зрозумілою природа цих речей. Якщо ми чогось не розуміємо, це не значить, що цього не існує, — сказала я. 

— Можливо, ти маєш рацію, — Дмитро кивнув і ледь облизнув губи. — Я не можу знати всього, я ж просто людина. Може, духи дійсно існують. 

— І вони стежать за нами, — сказала я. — Цікаво, чим ми їх могли розгнівати? 

— Думаєш, вони мають щось проти нас з тобою? Або наших стосунків? — він грайливо усміхнувся. 

Ого, він сказав “наших стосунків”!  Це було дуже хвилююче…

— Може це якийсь закоханий дух, — припустила я, дивлячись йому в очі. — Він зараз ревнує…

— Не здивуюсь, якщо в тебе і духи закохані. Ти дійсно найкраща з усіх, кого я зустрічав, мені ще ніколи від студенток голову не зносило, я завжди тримався меж пристойності, — прошепотів Дмитро. 

— Я теж ніколи не закохувалася у викладача, — зізналась я. — До цього моменту ніколи…

Коли Дмитро почув ці слова, то раптом подався вперед і наші обличчя опинилися так близько, що я побачила своє відображення в його очах.

“Зараз він мене поцілує”, — з завмиранням серця подумала я, і хотіла, і водночас боялася цього…

***

гортай далі, там продовження ------------>