Розділ 5

Несподівано почута фраза «Буймиру Остаповичу залишилося недовго тут керувати», що пролунала за дверима кабінету невропатолога, примусила Вуса пригальмувати коло самісінького порогу.

Він прийшов, щоб повідомити Раді про дещо важливе, а тут таке… Зайти зараз чи пізніше?

Ще не вистачало вагатися у керованому ним закладі!

Та й стояти під дверима якось… Підлеглим та пацієнтам може спасти на думку, що він підслуховує. Таке босу не до лиця. Мало того — категорично протипоказане!

І все ж… Вусові страшенно хотілося б почути, які ще одкровення злетять з вуст його  заступниці, коли вона гадає, що її слова до нього не долетять. Що їй взагалі відомо про його проблеми та його посаду? Невже вона знає про те, що мало б залишитися таємницею для всіх окрім Оскара, самого Вуса та його нареченої? Мусив же він якось вмовити Раду. Без пояснення причин вона б йому не підіграла.

Однак височіти під кабінетом йому все ж не пасувало.

Тому Мир спокійно, проте рішуче відчинив двері, зробив крок всередину — і в результаті мало не збив з ніг крихітку Раду. На щастя, двері зачинилися без його участі.

Як би егоїстично таке не лунало, цей прикрий інцидент лише зіграв Вусові на руку. Скориставшись несподіваним для своєї фіктивної нареченої моментом, він обійняв Раду однією рукою, притиснув другу до потилиці, щоб не шарпнулась, й міцно поцілував. Прямісінько у губи. Від душі.

А що тут такого? Він же наречений. Йому можна. Та й Жанна нехай полюбується. Усе — тільки на краще. Тепер його зізнання вона сприйматиме з меншим скепсисом.

Вус почув, як пискнула Рада — добре, що не вдарила у колінну чашечку. Якось у дитинстві йому таким чином від неї вже діставалося. Секундою пізніше зойкнула його заступниця. Шкода, що він не бачив її обличчя, бо змушений був опустити голову.

Ну, як змушений? Загалом — так, але… Цей їхній з Радою незапланований перший поцілунок цілком міг тривати й далі, бо ніжні губи з надзвичайно приємним свіжим присмаком спочатку сіпнулися, далі ствердли, а потім несподівано зм’якли. Цілувати крихітку Раду виявилося настільки приємно, що за інших обставин Вус відкинув би убік здоровий глузд і посилив атаку, проте вчасно згадав про присутність своєї заступниці.

Удавши здивування, але не каяття, Вус взяв Раду за руку, щоб та не відсунулась вбік, або ж зовсім не втекла, і вигукнув:

— Жанна? Привіт. Ти що тут робиш? Є якісь… проблеми?

Можливо, йому здалося, але наступний після зойку звук, який видала його заступниця, був дуже схожий на проковтнуту лайку. Але Жанна не була б Жанною, або ж, як іменували її ще в університеті, залізною старостою Жанною, якби не опанувала себе доволі швидко.

— У мене не буває проблем, — заявила вона з апломбом, почуттям власної вагомості та невразливості. Вус цілком міг у таке повірити, як і кожен, хто знав цю жінку. — Зі мною трапляються лише дрібні непорозуміння, які за бажання можна розумно і навіть з користю розв’язати. Головне вирішити, чи потрібні мені ці клопоти. А ось у сестри твого приятеля…

— У Ради є ім’я. На крайній випадок — прізвище, і ти чудово його знаєш, — промовив Вус з натиском, продовжуючи силою утримувати маленьку, але міцну руку у своїй долоні.

— Гаразд, — не кліпнувши оком погодилася Жанна, та обманути несподіваною поступливістю Вуса не змогла. Він знав цю жінку надто давно, і вона жодного разу не здала позиції без бою. — Балакатимемо, називаючи все своїми іменами. Так що ж… — його заступниця перевела погляд з нього на Раду і назад, — … між вами? Поцілунки? Серед білого дня? І усе це — на очах у… всіх, хто забажає поглянути. Це… — Жанна явно добирала слів, і якщо судити за паузами, пристойні віднайшлися не одразу, а непристойні на роботі Жанна намагалася не вживати. — … непрофесійно, Буймире. Дуже непрофесійно. Субординацію порушено. Я б навіть сказала — скомпрометовано. Якщо тобі байдуже до репутації закладу, то подумай бодай про свою та її, — Жанна кивком вказала на Раду. — Ви б ще двері замкнули й…

— І що?

Усунення його від керівництва — одне, а ось цей безупинний словесний потік — зовсім інше. Невже з давніх глибин несподівано випірнули безпідставні ревнощі?

— О, ні! На провокації я ніколи не піддаюся. І тобі це чудово відомо. — Он як? Натяки почалися? Виглядає на те, що друга дія спектаклю спрямована на Раду, котра досі не припинила спроби звільнити свою руку з його пальців. Цікаво, вона звернула увагу на прихований зміст слів Жанни? Хоча, знаючи Раду з дитинства, Вус міг ніколи не дочекатися від неї запитань з цього приводу. — Скажи краще, ти Оскара зустрів?

Оскара? Відколи це Жанна кличе власника Центру на ім’я? Куди ж поділося наголошене «пан Гайм», як його величала Жанна під час останнього візиту?

— А як же? Зустрів. Він вже в готелі разом з сім’єю. Влаштовується. З’явиться тут близько дванадцятої. Годинку пороззирається в Центрі — сьогодні майже неофіційно, а потім ми поїдемо з ним на обід. Але ти так і не сказала, що робиш тут, у Ради? Якщо у тебе з’явились запитання до мене, ти мала б прийти у мій кабінет.

— Твій кабінет? — запитальним, навіть знущальним тоном перепитала Жанна.

Що ж, вона свого домоглася. Йому набридло удавати, що між ними майже дружня бесіда.

— Годі натякати. Кажи про все прямо.