Мереживо

Стежка до Євдокії була мереживна, мов виводок слизьких гадів, звивалася поміж дерев. Під ногами притоптане каміння, напевно, там часто проходили люди, чи хтось ще.
 Смеркалось, небо блиснуло першими зірками. Зореслава та Іван  рухались вглиб дрімучого лісу, лише вдвох. Хлопці вирішили подивитись на святкування Купала. Пара пообіцяла до них приєднатись опісля відвідин.
Ніч була особлива для чаклунства, тому вдвічі захоплива для Івана. Він все сприймав, як пригоди. Зореслава ж побоювалась. У одну з таких ночей, коли тоншала грань між світами, вона покинула справжній дім. Їй стало недобре від спогаду, кидало в холодний піт.  Вона що є сили зупинялась, виснажена, ніби хтось  пив її життя, тягнув до землі. За ними наглядали три прихвосні-демони, що служили фамільярами: кішка, змія та крук. Вони могли приймати подобу людей, якщо хотіли, та плутати сліди, коли їх господиня не бажала приймати незваних гостей.  У Євдокії було багато хитрощів, а на свята, подібно Купайлу, її бісові сили росли.
Ось вимальовувався похилений показник та обійстя бабці. Стара хатинка з пишною зеленню замість паркана, що служила для відварів бабці поряд з лісовими травами. До лісу тут близенько, якщо Блуд не заграється.
  Проте ці трави не завжди були потрібні. Сама хатинка була низька та трохи кривенька, але  подвір'я прибране, підбілене зі всіх боків. Далеко не факт, що це не морок грає з уявою, малює те, що гості хочуть бачити, як і образ самої босорки. 
Хлопець з дівчиною почули спів за будинком, тому крадькома вирішили підглянути. 

Змії сплелись мереживом, 
Плутали з Блудом стежками.

 В небі нічному ні зорі, 
В річках свічки, мов ліхтарі.

В ніч на Купала, я  знову прийду,
 Папороть в лісі віднайду.

 Мавка, подружка лісова,
 Буде поруч, наче імла.

 Від злих духів захистить,
 Але з лісу не дасть піти.

Пісню співала дівчина приблизно їх віку, біля неї хвостом махав кіт, у якого очі світились від сполохів полум'я. Горіла ватра, у казанку кипіло щось солодке. Цей запах з поривом вітру торкнувся носів незваних гостей. Чорне волосся було розпущене, але на  голові красувався вінок з ромашок та дощику.
Вони заслухались піснею, не підозрюючи, що господиня їх чула.
— Чого стоїте, підійдіть, — сказала вона, не повертаючись повністю, та помішувала вариво.
— Ми прийшли до пані Євдокії, — мовив ввічливо Іван, а сам задивився та замріявся. Зореслава теж була гарною, але містична аура чорнотою манила. Дівчина, мабуть, була адепткою, хоча бабця казала, що Євдокія неохоче бере учениць.
“ — Може, тіло для трансміграції?” —  думалось Зореславі, та, наскільки їй вдалось вивчити міфи, переселялась босорка в мертвих, а дівчина дуже навіть живою виглядала.
—  Узвар майже готовий, приєднаєтесь? —  біля дівчини на стільці стояло три металеві кухлі. Відьма чекала гостей, рівно дві людини? Це насторожило парочку. Вона чекала їх?
Бабця Івана наголошувала - пити нічого не можна, поки босорка не запросить до хати. Тому Зореслава відмовилась. Іван слідом також. Напевно, то були просто придумки старенької, але краще прислухатись.
— Може, пізніше. Нам потрібно спочатку поговорити з пані Євдокією, вона в хаті? —  показала дівчина на відкриті двері. Кішка зашипіла, сполохала дівчину. Було відчуття, що вона кинеться на пару. Насправді вона просто їх лякала, і їй це вдалось. Чорноволоса дзвінко засміялась.
— Я і є Євдокія, — всі любовні еманації вибило разом із видихом розчарування та переляком. Дівчина вказала на Івана.
— Ти перший, — він проковтнув грудку. По очам видно, що передумав. — Приймаю по одному. — Вона попрямувала до хати, Іван не спішив, тому кіт знову зашипів. Хлопець і не помітив, як дівчина опинилась в хаті й замість неї за столом сиділа бабця з пряжею в руках, тільки вінок залишився той самий, а сиве волосся відкинуте на бік. Де-не-де були чорні пасма, які сивина ще не взяла в полон.
Зореслава спочатку не хотіла відпускати Івана одного, але застрягла на місці.  Її тримала якась сила. Кіт почав витись біля її ніг. Він більше не шипів, а ластився. Це розслабило дівчину.
— Я можу вас погладити, пане кіт? — ввічливо спитала вона,і потягнулась до пухкого хутра, що замурчало.

Минуло не більше п’ятнадцяти хвилин, як Іван вискочив з криками.
—  Ідемо звідси, — він взяв Зору під руки, але вона відсахнулась.
— Що трапилось, чому? Що сказала пані Євдокія?
— Правду, —  замість Івана сказала відьма. Чорнява дивилась на них і потішалась. Поганого вона нічого не сказала, ну майже. Іван їй просто не повірив.
— Заходиш? —  з викликом вона подивилась на Зореславу. — Дівчина почала метатись.  І залишати Івана не хотіла, але й  поговорити з босоркою мала намір. Як вчинити? Тим часом неподалік проповзла змія і зникла десь у хаті, за нею побіг кіт, намагаючись дряпнути лапою, наче пістряву іграшку, а крук розмістився на стрісі, тріпочучи крилами. 
— Іване, присядь, я скоро, — Зореславі чималих зусиль коштувало заспокоїти його, вона залишила йому сумочку, в якій тримала воду. Наказала пити, якщо буде нервувати. А сама пішла за Євдокією. Перед нею стара не змінювалась, хоча здавалось, Зореслава бачила її зсередини, а це означало, що босорка її теж. Якщо ти бачиш їх, вони бачать тебе.
Босорка вказала на стілець, і співачка присіла.
— З чим прийшла? — коротко спитала вона, хоча відповідь шаріла в повітрі. 
Змія обвила ніжку стільця, і Зора мало не закричала від її присутності. Усе в цьому домі її лякало, але сполохати Івана на вулиці вона не хотіла, тому притисла губи. Так, тепер зрозуміла, чого він був наляканий. Атмосфера на неї давила, запахи змішались та дерли горло.
— Я... Я…я… — дівчині стало важко говорити, і Босорка запропонувала їй узвар. Вона кивнула, та випила зовсім трохи. Перед очима все попливло. Зора побачила свій дім, свій справжній дім. Намагалась струснути головою, щоб розсіялось марево.
— Мені потрібен захист від пристріту, щоб гарно виступити, — сказала нарешті дівчина.
Босорка задумливо її вивчала.
— Тобі, чи від тебе? — уточнила відьма. Серце Зори тьохнуло, вона руками стисла тканину сукні.
— Що ви таке кажете? — вона боялась дивитись Євдокії в очі.
— Твої кошмари, що тебе гнітять. Ти боїшся покалічити їх, — Босорка дивилась в її душу. Читала, як книгу. Хоча Зореслава просто не вірила, тому що чула.
— Пташко, Алконост, — прозвучало з вуст Босорки, і вона схопила за руку дівчину. Рука тут же стала зморшкувата, а лице старече, як і волосся. Вінок з ромашок зів'яв і почав опадати  разом з листочками дощику. Зора стрепенулась, вирячила очі, хапаючи повітря. Вона знала,що таке жах,але все рівно втислася в стілець. Приходити сюди було помилкою.