Босорка: Золоті та червоні нитки

Коли Віка брала відпустку на роботі, щоб доглянути свого прадіда після його інсульту, вона навіть припустити не могла, що її занесе в село з незвичайною назвою - Старі Мухомори. І добре ще б вони приїхали сюди, щоб дідусь міг подихати свіжим повітрям і трохи пожвавитися після лікарняної палати, в якій провів декілька неділь, так ні! Він вмовив її приїхати сюди, щоб потрапити на зустріч до якоїсь відьми! Хоча її коханий дідусь називав цю жінку босоркою, що для юної дівчини звучало максимально дивно, як якесь магічне слово, що могло в мить змусити людину робити те, що їй було не до вподоби. Ну чи як якась іноземна лайка, але про це вона ніколи своєму дідусеві не скаже.

- А може ти все-таки передумаєш? - зиркнула на дідуся краєм ока шатенка, що зараз сиділа за кермом свого автомобіля і намагалася об'їжджати ями на богом забутій дорозі. - Краще, давай з'їздимо до якогось курортного містечка в Карпатах? Погуляємо біля лісу, подихаєш свіжим повітрям, відпочинеш на ганку знятого будинку? Чи з'їздимо до заповідника ведмедів? Мені розповідали, що вони там дуже милі, іноді навіть красуються перед туристами.

Все намагалася вмовити вона старого, але той був непохитним:

- Євдокія єдина, хто може мені допомогти, - він навіть не глянув на онуку, все дивися у вікно та нескінченний ліс.

З вуст Вікі зірвалося важке зітхання. Їй так і хотілося крикнути прадіду: "Та вона звичайна шахрайка!" - але не хотіла змушувати його сильно нервувати, адже нещодавно він пережив інсульт, який мало не забрав його на той світ. Майже місяць він провів у лікарняній палаті, і дівчина зі своїми батьками та дядьком не шкодували грошей на лікарів та ліки, щоб поставити його на ноги. Але навіть розуміючи, що йому вже було вісімдесят сім років, і що рано чи пізно його здоров'я знову підведе - сім'я була до цього не готова. Особливо Віка, яка обожнювала свого прадіда, на честь якого її і назвали.

На задньому сидінні машини потягнувся великий сірий кіт породи мейн-кун. Йому не подобалося як трясло машину по дорозі, тому він переліз на переднє сидіння і сів чоловіку похилого віку на ноги, а передніми лапами уперся об скло дверей і розглядав що ж там відбувалося. Було видно лише дерева, що кучно росли один перед одним, через що складалося відчуття, що в ліс не потрапляв жоден сонячний промінець, і що там жили не звичайні тварини, а якісь монстри. Але це просто політ гарної уяви, не більше.

Нарешті вони виїхали на нормальну дорогу та заїхали до села Старі Мухомори. Віка зупинила машину поруч із магазином, щоб спитати у місцевих дорогу, бо навігатор тут зовсім не ловив. На подив дівчини, місцеві всі були дуже доброзичливими і кожен знав босорку, що жила на лужку в лісі. Ось тільки виявилося, що на машині до неї не заїхати і більшу частину дороги доведеться пройти пішки через звивисту стежку.

- А може все-таки ну її? - не вгамовувалася шатенка. - Куди тобі стільки йти? Адже втомишся... А якщо погано стане?

Вона припаркувала машину біля лісової стежки і саме посадила свого кота в переноску. Його не було з ким залишити, тому взяла собою в цю подорож, а зараз кидати це пухнасте диво в машині в таку спеку на незрозумілу кількість часу навіть не планувала. Тому, незважаючи на обурливе шипіння, Віка все-таки посадила того в переноску та закрила її, не забувши також трохи чпонькнуть того у носика.

- Я не такий уже й старий, що ти так переживаєш, - ледве посміявся старий, випрямляючись у спині. - І не так ходив! Впевнений, що можу пройти і більше.

Говорив Віктор впевнено, ось тільки цієї самої впевненості не було всередині нього самого. Все-таки, серце після інсульту поболювало, і було легке переживання через те, що дорогою до босорки йому справді може стати погано. І ніби прочитавши його думки, правнучка дістала з багажника інвалідний візок, розклала його і поставила на землю.

- Сідай. Повезу тебе до цієї ві .... босорки, - швидко виправила себе шатенка.

- Не хочу! - затявся дідусь. – Я сам піду!

- Так я ж і не сперечаюся, що можеш сам. Ось тільки Моті не сподобається їздити по ямам, а так ти зможеш його тримати і трясти його буде не так сильно, - придумала виправдання Віка, показуючи на білу переноску з котиком усередині.

Віктор чудово розумів, що це був лише привід посадити його в це крісло, щоб він не перенапружувався, але сперечатися не став. На радість онуки сів у нього і взяв переноску з Моті до рук. Хоча старому і було ніяково від того, що Віке доводилося прикладати не малі зусилля, щоб виконати його старечу забаганку.

На диво, дорога до лужка, на якій розташувався дерев'яний будиночок босорки, була спокійною і навіть легкою. Віка ніби везла дідуся асфальтованою рівною дорогою, а не звивистою лісовою стежкою. Жодної ями чи каменю не зловили за всю дорогу. Дерева ховали їх від сонячних променів своїми листями, лише зрідка подекуди дозволяли пустотливим промінчикам проникнути крізь дерева і висвітлити стежку якою вони йшли. А діставшись нарешті до будиночка Євдокії, старий одразу підвівся з інвалідного крісла і поставив на нього переноску з котом. Підійшов до хати і постукав у старі дерев'яні двері, за якими образу ж почувся жіночий голос:

- Заходьте!

Віктор відчинив двері й увійшов одразу ж до будинку, а ось його онука спочатку поставила інвалідне крісло біля входу та пообіцяла котику, що вони залишать його тут не надовго. Після чого поспішно увійшла слідом за дідусем.

Хазяйка будинку стояла до гостей спиною біля якоїсь кухонної тумбочки, щось крутилася там, кип'ятила воду і діставала різні засушені заздалегідь трави. Мабуть, готувала частування своїм новим гостям. Вона повернулася до них обличчям і її губи відразу зігнулися в вітальній усмішці. Але було щось незвичайне в цій зустрічі...