Зеленкувата богиня краси

— Ну здрастуй, осінь, — Євдокія протягнула руку, і підхоплені магічним поривом жовті листочки закрутилися навколо неї, темної, золотистим вихором, а потім піднялися і влаштували виключно їй, босорці, повільний листопад. 
Ззаду зашаруділо, хруснуло, по траві загупали розсипані яблука, почувся короткий нявкіт, повз Євдокію пронісся наляканий Васильків кіт. Сховався під кущем смородини. Не сховався, вірніше, бо білий, товстий і пухнастий.
Євдокія досадливо оглянулася: от як вона могла забути, що наразі тут Василько яблука обривав? Тепер вже не обривав: весь червоний від напруження, висів, вчепившись за гілляку, і безпорадно бовтав ногами. Сплигнути боявся — високувато. Лиш сопів мовчки. Зустрівши погляд босорки, зробив спробу підтягнутися. 
— Підтягуйся дужче, — Євдокія зробила жест, допомагаючи товстунчику непомітним лагідним вітром. — От так-так… молодець! Ногу на гілляку… У тебе вийшло! Ти став сильнішим, я ж казала, що праця на свіжому повітрі піде тобі на користь!
— І ще я схуднув, бабусю Євдокіє, правда ж? — Василько, задоволений собою, злізав з дерева, одразу забувши про дивний листопад. 
— Правда, — впевнено мотнула головою Євдокія.
— Бо я вже три дні аж до села ношу повний кошик ваших яблук, — Василько вже спустився і заходився їх збирати. 
— Няв, мурняв, мур-р, — почулося згори. 
Горинич, чорний, і, на відміну від Сидора й Василька, тендітний, граційно сидів на сусідній яблуні.
Його «мурняв» означало, що, крім яблук, Василько носить ще й свого кота, бо той боїться лісу.
— О, і ваш котик зі мною згоден! — знайшов привід порадіти добродушний хлопчик, захотів надкусити яблуко, але глянув на нього й кинув до кошика. — То нічого, що яблука побилися, на варення підуть.
— Мур-рняв, — продовжував кепкувати кіт. 
Розумів би Василько, що насправді каже босорчин фамільяр, не усміхався б так широко. От кіт Сидір розумів, але вдавав байдужість, ніби не ховався під кущем, а забрався туди, бо йому так подобається. 
Сонце ще більше схилилося на захід, тіні дерев стали довшими. Ще трохи Василько може тут побути, а потім Євдокія відішле його зі своїм котом у Старі Мухомори до бабусі. 
Заодно проведуть нову відвідувачку, що зараз наближається по стежці.
Є така когорта людей, яким так і хочеться сказати: «Чого ти прийшла?» 
Ну все нормально ж у житті, здалеку видно. 
Молода, струнка, привітна, впевнено крокувала під пташиний спів; бадьоро так крокувала, хоча йшла сюди  довгенько.
— Васильку, піди відпочинь трохи, лиш не поспішай знову гратися в телефоні. Глянь, скільки краси навколо, а ти через свої ігри її не бачиш, — Євдокія кивнула на стіл під горіхом, де лежав новенький смартфон, і знову подивилася на стежку. 
Відвідувачка усміхнулася, ще здалеку дзвінко привіталася, похвалила сад. Нафарбована, коси довжиною до пліч, вибілені, сухуваті кінці підіймалися на вітрі пухнастою стіною, а не розвівалися по волосинці, як шерсть у Сидора. Ні, не скаже Євдокія “чого ти прийшла?”. Завжди є чим допомогти, хоча б гарним бальзамом для кіс.
— Ну, здрастуй-здрастуй, заходь, раз уже прийшла, — вказала жестом Євдокія і пропустила поперед себе в хату. 
У світлиці запропонувала присісти.
Незнайомка, досі усміхнена, захоплено оглянулася, вголос прокоментувала, як приємно тут пахне травами, і впевнено присіла не туди, куди потрібно: не на промовисто відсунутий стілець для відвідувачів, а на ослоні край вікна, місце, яке обирали друзі та знайомі. Євдокія нічого не сказала, просто вмостилася поряд і зловила себе на тому, що теж усміхається. 
— Ну, з чим завітала? 
Відвідувачка дістала з бежевої сумочки футляр, наділа окуляри, що зблиснули жовтавими скельцями, потім знайшла смартфон, стала водити по ньому пальчиком з бездоганним манікюром.
— Я підібрала для себе три вакансії, — війнувши тонкими приємними парфумами, присунулася ближче, показала екран. — Роботу в різних країнах. Яку вибрати, куди поїхати, щоб заробити грошей якомога легше і швидше? 
— Грошей. Легше і швидше, — повторила луною Євдокія. Настрій усміхатися розвіявся.
— У мене обмаль часу, бабусю…
— Євдокія я. А тебе як звати? 
— Поліна.
— Та не обмаль в тебе часу, Поліно, ти довгожитель. І гроші маєш.
Поліна спохмурніла, потерла носа, сховала в футляр окуляри: 
— Маю, але недостатньо.
Євдокія посміхнулася:
«А хіба їх колись буває достатньо?»
— Мені необхідна… — відвідувачка показово задихала носом гучніше, — Необхідна септопластика, щоб виправити викривлення носової перегородки, а ця операція дорога, клініку ж я вибрала найкращу. 
— Викривлення носової перегородки, — знову повторила Євдокія. — Все ж нормально з твоїм носом.
«Особливо якщо змити тональний крем та шар пудри, який ти знову нанесла буквально кілька хвилин тому.»
Поліна якусь мить свердлила босорку обуреним сірим поглядом, а потім рішуче сказала «Гаразд!», дістала з сумочки баночку з ватними кружальцями, дзеркальце, і заходилася знімати косметику. 
Євдокія аж злякалася: судячи з того, що вона побачила, Поліна не могла читати її думки: вона ж абсолютно звичайна молода жінка. Може, щось не так з самою Євдокією? Здавати почала, не розгледіла ауру як слід?
— Ось, помилуйтеся мною без косметики. 
Босорка закліпала:
«Таки читає думки. Нічого не розумію…»
— Не розумієте? Ви не можете помилуватися мною! — констатувала Поліна. — Охоче вірю. Я тут недавно писала гуашшю гіпсову Афродіту, ось гляньте.
Поліна знову дістала окуляри, її пальчик заковзав екраном смартфона, й босорці протягнули зображення.
— Дуже гарно, — похвалила Євдокія. — Тільки ця богиня наче зеленкувата. Чи мені здається?
— Не здається, це або мої окуляри трохи змінюють кольори, або я так її побачила. Гадаєте, богиня на таке  образиться? — спитала жартівливо.
— Та ні, богиня краси самодостатня, такі не ображаються, — в тон їй відповіла Євдокія. — Та й малюнок чудовий.
— От! — вигукнула Поліна. — Малюнком ви милувалися! А знаєте, чому він чудовий? Бо модель чудова! У ній збережені канонічні пропорції. Тепер гляньте на мене, — Поліна трохи відсунулася. — Я вже змила косметику. До цього я, може, й здавалася красунею. Але я хочу не здаватися, а бути нею! 
— То тобі потрібне зілля краси? 
— Та ні! — голос відвідувачки набув впертих і благальних ноток: — Я хочу бути красивою насправді. Не магічно, бо дія магії рано чи пізно скінчиться, не з допомогою косметики, бо вона змивається. Я хочу пластичну операцію, і гроші на неї, — Поліна приклала руку до грудей, — зароблю сама. Я вже написала план, прорахувала дещо. Якщо працюватиму надалі, де працюю, з урахуванням усіх затрат, інфляції, непередбачуваних обставин, на ринопластику і... (неважливо, що ще) я складу потрібну суму тоді, коли провести операцію вже не дозволить вік! Після сорока не рекомендується, та й пізно буде. Замкнуте коло. Тому мушу поїхати закордон. Для того, щоб втілити в життя мої плани, мені потрібно бути красивою, дуже красивою! Таких, сіреньких і звичайних, як я, повним повно; я, як особистість, не приваблю уваги і не досягну успіху; я мушу бути бездоганно красивою! Мені вже за тридцять, і я маю причини, щоб казати, що кажу!
Євдокія схилила набік голову, підвела брови. Не знаходила потрібних слів після вислуховування такої емоційної тиради. Задивилася у вікно. Там, в саду, біля юної яблуньки, поклавши руки в боки, Василько, як Євдокія і радила, милувався красою світу. Втім, ймовірніше, він дивився на Горинича, який витончено вмивався на красиво вигнутій гілляці, ніби навмисне місце вибрав. От хто вважає себе досконалим! А може, і є таким.
— Гляньте на розріз моїх очей, на їхній розмір, — торкнулася рукава Поліна. 
Босорка глянула. Красиві сірі очі, з крихітками живих променистих іскорок. 
— Тепер подумки опустіть перпендикуляри вниз. Ширина носа за античними канонами має бути, як відстань між очима. У мене ніс ширший! 
Поліна чомусь розхвилювалася, затулила долонями своє і так миле обличчя, а Євдокія зітхнула, знову глянула у вікно.
Василько, пихтячи, садовив Сидора на молоду яблуньку. Кіт явно був проти, але це не рятувало: його все одно висадили, вірніше засадили в деревце. Деревце загойдалося, кіт  чималеньким пузом застряг між занадто густими й тонкими гілками (треба буде обрізати), занявкав. А Василько дивився збоку то на стару яблуню з граційним Гориничем, то на молоденьку з безпорадним Сидором. Ще один споглядав красу і прирівнював до канонів. Нещасний білий кіт тягнув до землі то одну лапу, то іншу, але злізти не міг. 
— Злізай, не бійся, я в тебе вірю, — донеслося знадвору.
— Ви смієтеся з мене? — крізь пальці на Євдокію блиснуло сіре Полінине око. 
Босорка відчула себе винною, бо таки сміялася. Зараз треба швидко вигадати щось, щоб збити з пантелику, щоб на неї перестали так ображено дивитися.
— А розбери мою зовнішність за канонами краси? Я — яка?
Спрацювало.
Поліна розгубилася.
Євдокія усміхнулася, підставила під її погляд своє старе лице, навіть темну хустку поправила і повіки прикрила, лише крізь вузесенькі щілинки спостерігала, як відвідувачка здивовано вивчала риси її обличчя.
— Ви… ви... Вашу зовнішність не прирівняти, вона… гармонійна… Дуже підходить до вашого настрою, до хати, запаху сухих трав... до саду й лісу. — В міру того, як Поліна говорила, її голос ставав упевненішим і менш здивованим. — Не знаю, магія це чи ні, але ви мені подобаєтеся такою, як є. Ви добра, зовсім не страшна, і по-своєму красива, — зробила гостя відкриття.
«Якщо вона зараз ще про внутрішню красу почне, я розсміюся», — транслював думку Горинич, який повагом, піднявши стягом чорний хвіст, увійшов до хати.
«Смійся-смійся, маєш право: ти ж бездоганне створіння», — подумала у відповідь, відбивши  кепкування фамільяра. 
«Так, я такий!»
«Класична відповідь самовдоволеного кота», — усміхнулася Євдокія.
І кінець діалогу. Бо кіт не стане відповідати, коли на нього саме нахлинуло блаженство від усвідомлення своєї досконалості, а буде лизати неймовірну лапку неймовірного себе. Люди, на жаль, інакші.
Поліна трохи зніяковіло схилилася до смартфона, а Євдокія знову подивилася у вікно.
Білий Сидір нарешті якось сплигнув на землю й кинувся навтьоки. Василько побіг за ним, обоє зникли з поля зору.
— То ви мені допоможете? Куди мені їхати? — уже не так впевнено показала екран з вакансіями Поліна.
Що ж їй порадити? 
Відправитися в Германію? Цей виток долі дійсно складеться так, що вона швидко й легко заробить потрібну суму, знайде клініку, де їй зроблять бажану канонічну зовнішність. Написані плани здійснить пункт за пунктом. Зміниться, стане погірдливою. А чи буде щасливою?
— Богині не ображаються на людей, — сказала тихо Євдокія. — Лише не люблять, коли до них рівняються: людські великодушність й сила з божими не зрівняються, навіть якщо ті боги людиноподібні й існували дуже давно. Зараз ти умієш пробачати людські недоліки й розрізняти красу там, де мало хто її побачить. Іншим пробачаєш більше, ніж собі. І ти не одна така. Є люди, в очах яких ти також виглядатимеш красунею. 
— Хіба завдяки косметиці, — зауважила Поліна. — Я гарно малюю… на собі також.
— Може й так, а може, й ні. Їдь у Польщу, для тебе це гарний варіант. Я не відмовлятиму тебе від твоїх планів.
За вікном появився Василько з Сидором на руках. Хлопчик гладив свого кота, лагідно примовляв, що він все одно найкращий, кіт задоволено розпластався по його плечі, легкий вітерець розвівав його розкішну білу шерсть. Євдокія усміхнулася і повернулася до Поліни.
— Ще подарую тобі збір, що покращить зір і бальзам для волосся. Тобі подобається запах аїру?
— Так, дуже, — зраділа Поліна, трохи стривожилася і кинулася до гаманця: — А що з мене за пораду? 
— Не треба грошей, — зупинила  Євдокія. — Надішли, якщо ти не проти, малюнок Афродіти.
— Гаразд. Тільки ж вона зеленкувата…
— У цьому її перевага. І унікальність, —  підняла палець босорка. — Надішлеш бабусі того милого хлопчика, зараз я вас познайомлю. У них і заночуєш.