Босорка. Захоплена тінями

Небо над Карпатськими горами затягнули густі хмари, загримів грім, літню спеку почав змивати дрібний дощ і долинами покотився густий туман. Приваблива жінка середнього віку у сірих штанях та білій блузці повільно плела вузькою стежинкою між смереками. ЇЇ руде хвилясте волосся ще більше почало завиватися від вологи, а по блідому обличчі стікали краплі дощу, а може то були сльози...
Потираючи в руці ключі від машини, яку довелося лишити далеко позаду, вона згадала нещодавній діалог з подругою:
— Софі, я тобі кажу, поїдь до босорки Євдокії у Карпати. Вона багато кому вже допомогла, останнім часом тільки й чую про неї від своєї мами, як перебралася в ті гори, зовсім про місто чути не хоче, але то таке... Врешті-решт там же свіже повітря, гори, тиша, побудеш там кілька днів, обдумаєш усе як слід, рішення точно є. Може та босорка і справді допоможе.
Жінка озирнулася навколо і вдихнула повні груди свіжого повітря, після гомону в задушливому місті, тут їй і справді ставало легше.
«Дійсно красиво, обовʼязково маю зробити декілька знімків.» — подумала Софія.
Село Старі Мухомори простягалося пагорбами та балками посеред Карпатських гір. Мальовничі пейзажі змінювалися від галявин до густих чагарників. Софія продовжила іти закрученою стежкою глибоко в ліс. Від мокрого одягу стало холодно і вона почала трохи тремтіти, їй захотілося випити гарячого чаю, тому вона поспішила. За кілька хвилин на галявині зʼявилася невелика деревʼяна хатинка, до дверей якої вела втоптана доріжка.
«Нарешті знайшла», — подумала жінка, і підійшла до хати.
— Ходи скоріше, — раптом відчинила двері старенька бабця, — я вже чаю заварила, тільки тебе чекаю.
На порозі стояла старенька плоскогруда бабця, у чорній сукні та хустинці на голові. На її зморщеному обличчі виднілося кілька великих бородавок, а великий ніс був закручений гачком. Софія на хвилинку завмерла від здивування, але холод не дав їй довго стояти на вулиці, і вона зайшла до хати. Бабця накинула їй на плечі м’якого рушника і всадила за невеликий круглий столик посеред кімнати й потерла її за плечі.
— Тяжко тобі довелося дорогенька? Розкажи бабці все як є, тобі точно стане легше.
Обстановка в хаті була і справді як у рідної бабусі, така домашня та комфортна. На стінах висіли розписані картини з вишитими рушниками, а підлога застелена плетеними килимками. Навколо, по усій кімнаті горіли широкі воскові свічки, роздавався аромат травʼяного чаю.
Босорка поставила чашку гарячого чаю перед Софією, і та жадібно відпила кілька ковтків аби скоріше зігрітися.
— Чи є справедливість у цьому світі, бабцю?
— Є. Тільки треба за неї поборотися. — посміхнулася Євдокія і присіла поряд з жінкою. В неї в руках був невеликий темно-зелений камінь, з отвором всередині, і кілька тонких шкіряних ниток.
— Розкажи бабці, що тебе так гнітить. — промовила босорка заплітаючи нитки навколо камінця.
Софії здалося що вона повернулася у дитинство, коли вона приїздила у село, до своєї бабусі, яка дуже її любила. Тоді було так добре, усі турботи зникали як тільки вона переступала поріг теплої хати. Усі думки та переживання що Софія таїла в собі раптом почали вириватися на зовні.
— Здається мій чоловік мені зраджує, але я не бачила цього особисто тому не знаю що робити далі...
— Хм... Почни з самого початку. — задумалася Євдокія.
— Ну, коли я навчалася на другому курсі, зустріла свого чоловіка Андрія, він був таким гарним та крутим, я одразу закохалася. Ми зустрічалися трохи більше ніж рік, коли він зробив пропозицію. Я звісно ж погодилася, і скоро ми одружилися. Спочатку все було добре, кохання, романтика і таке інше. Пізніше мої батьки загинули в автокатастрофі, я стала сиротою, бо окрім них, більше родичів не мала. З цього часу все змінилося....
Гарячий чай та тепла хата розморили жінку і її очі почали злипатися, вона от-от засне.
Боссорка доплела саморобну підвіску й одягла її на шию Софії, і повела сонну жінку до старенького пружинистого ліжка, застеленого біленькою вишитою постільною білизною, та пухкою пірʼяною подушкою.
— Лягай поспи, подивимося разом, може ти щось проґавила. — Заспокійливо промовила бабця вкладаючи жінку спати.
Софія смиренно лягла у ліжко та вмостилася зручно на мʼякій перині. З кожною секундою тіло все більше розслаблялося, а розум провалювався глибоко у темряву. Здалося що вона падала у глибокий колодязь, а її тіло почало охоплювати густим чорним димом. З темряви до неї почали тягтися блідні та потворні руки. Вони хапали жінку знизу за руки, ноги та спину, а їхні гострі чорні пазурі неприємно вколювали шкіру. Це було на стільки моторошно, що по шкірі проносився цілий табун мурашок. 
— Ходи за нами... Давай сюди... — почали лунати жіночі голоси.
Було страшно, але навіть схопитися не було за що, тож вона просто зажмурила очі, і темрява поглинула все її тіло. Серце колотилося як шалене, а у вухах лунали голоси, шепочучи моторошним голосом:
— Може залишишся з нами? Що робитимеш якщо зраджує тобі Андрій? Будеш плакати? Побиватися? Проситимеш його повернутися? Впадеш на коліна? Благатимеш?...
Софія відкрила очі, і побачила як пара блідих рук, схожих на мерця, тягнуться до неї. За ними з тіні почав зʼявлятися силует жінки, і пара червоних очей засвітилася з темряви. Моторошна постать тягла руки до Софії, намагаючись її схопити, і знов закликала:
— А якщо відмовиться і покине тебе? Буде боляче. Серце розриватиметься на шматки, а розум затуманиться від образи. Стільки років прожитих разом важко забути. Чи вистачить в тебе духу вистояти й не здатися? Чи зможеш жити далі без нього?... А може краще залишишся тут... Зі мною?...
Нарешті коли потворна рука майже вхопила її за обличчя, Софія відступилася назад.
— Зможу. Я буду жити. Я все витримаю. — твердо відповіла вона.
Темрява знову згустилася, і повністю приховала силует страшної жінки. А коли тінь розсіялася, перед очима почали пролітати спогади.
Жінка опинилася у великому залі, де проводився поминальний обід, навколо сиділи знайомі люди. Вона побачила себе у сльозах, що виходила з залу.
Насправді коли батьки Софії загинули виявилося що величезну квартиру в Києві, в якій раніше жили, вони давно продали, щоб оплатити їй навчання, а самі жили в маленькій однокімнатній. Вони були простими працьовитими людьми, без грошей та влади, а Софія ще з юності захоплювалася фотографією, тому вони скерували її вступати в університет і ні про що не турбуватися, говорили що вже давно відкладали кошти. Коли змінили квартиру відмахнулися, мовляв, так зручніше, менше прибирання, сили вже не ті, щоб доглядати велику оселю.. 
— Сюди... Там цікавіше... Ти маєш краще прислухатися... — закликали знову жіночі голоси, і чорний дим повів її слідом за минулою Софією.
Проходячи повз двері сусіднього залу жінка почула знайомі голоси й зупинилася, тим часом як Софія з минулого повільно йшла далі, ковтаючи сльози.
— Навіщо ми тоді її пускали в сімʼю, Андрію? Як ти міг женитися з такою жебрачкою? Ти говорив, що у її батьків величезна квартира в центрі Києва, а тепер виявляється то лише дрібна однокімнатка? Що з неї тепер можна взяти? Ні карʼєри немає, а ні грошей, на отих фотографульках далеко не заїде. Ти стільки навчався, нещодавно тільки прокурором став, тобі потрібно думати про можливості на майбутнє! Якби не ті свати, мав би зараз квартиру в центрі, а тепер що? Маєш на плечах сироту з двома причепами! Говорила тобі, не поспішай з дітьми, хай би робила аборт, зараз просто розвівся б, та женився зі Світланкою. Її батько депутат, грошей хоч відбавляй, а стільки людей він в руках тримає! Вона ж за тобою вже давно сохне, легко піддалася б!
— Мамо, не нагнітай, самому гидко! Та що вже поробиш, чи ти сама хочеш тягти близнюків на горбу?
— Не хочу! Ті два бандити мені останні мізки виколупають без ложки!
— От і я про це. Нехай поки що тягне дітей, та дім до ладу приводить, ато не вистачало ще на прибиранні витрачатися. Потім буде видно...
Софія опустила голову, щоб приховати сльози на очах, забувши що це лише спогад, і її зараз ніхто не бачить. Біль та образа переповнювали душу, а серце розривалося на шматки. 
Тоді завагітнівши, їй довелося перейти на заочну форму навчання, щоб зберегти діток. Вагітність була важкою, а пологи іще важчі, але мусила триматися заради своїх діток. Проводячи увесь час вдома, вся хатня робота була її обовʼязком. Диво, як вона пережила перші пів року після пологів. З самого ранку готуй, прибирай, пери одяг, прасуй та складай, в магазин по продукти, в аптеку чи лікарню на черговий огляд. Все мала робити сама з двома хлопчиками на руках. А коли маленькі Сашко та Олег пішли до садочка, до всіх справ додалися ще й постійні підробітки фотографом. Не перебираючи бралася за весілля і ювілеї, і прості фотосесії на природі робила. Софії було тоді все одно що фотографувати, головне щоб платили добре, бо потрібні були свої кошти в кишенях, оскільки батьки Андрія постійно присіпатися що вона вміє тільки витрачати, а нічого не робить, бо цілими днями сидить вдома. З роками та рутина так затягнула що і сама не помітила як перетворилася з жінки у хатню робітницю. І схаменулася тільки коли хлопці закінчили школу. А якби прислухалася уважніше, та раніше зрозуміла що увесь цей час її лише використовували як безплатну робочу силу, то ще б тоді щось змінила. Та хіба ж тепер говорити про справи минулих літ? Зараз слід подумати про майбутнє.
Перед очима Софії знов застелився чорний дим, а руки потягли її далі в темряву. Раптом за спиною почувся голос старенької босорки, від якого в жінки пробіг холодок по спині.
— От бачиш, ти з самого початку все чула, просто не хотіла вірити в почуте...Хто така Світлана?Де ти її бачила?...
«Де я бачила Світлану?...» — повторила Софія, і почала ритися у спогадах.
Перед очима зʼявився зал ресторану, це був ювілей весілля її свекрів. Софія з минулого заспокоювала своїх десятирічних бешкетників, навколо ходили гості, спілкуючись вони попивали свої напої. В залі було дуже шумно, оскільки батьки Андрія мали багато друзів та знайомих.
— Туди дивись... Ліворуч від себе... — знов закликали жіночі голоси, і чорний дим знову направив Софію у потрібному напрямку.
Але цього разу вона не змогла зрушити з місця, вона могла лише перевести погляд за вказівкою. Напевно це через те, що вона з минулого теж стояла. Тому зі свого місця, лише краєм ока вона помітила як її чоловік таємно повів струнку молодицю до вбиральні, ніжно погладжуючи її руку. Молода, грудаста брюнетка з сірими очима. Зараз Софія її впізнала. Це була ота Світлана, що працює адвокатом, в одній фірмі з Андрієм. Очевидно так вони й познайомилися, і роман встигли завести.
Софія перебувала в легкому шоку, бо не могла навіть уявити що її чоловік зважиться на таке прямо тут, під час бенкету, коли повен зал гостей.
— От же ж сором! На молодому жеребцеві й шкіра горить....Хе хе хе... — засміялася бабця за вухом у жінки.
— Тц. — Прицмокнула язиком Софія, — бабцю Євдокія, від твоїх коментарів тільки гірше стає.
— Ну вибач, я ж не винна що ти сліпенька ходила.
«Я і справді геть сліпа була.» — подумала Софія.
Тіні ще не один раз захоплювали жінку, щоб вказати їй на дрібні зачіпки, що вказували на постійні зради Андрія. 
Насправді Софія часто помічала що його одяг після роботи пахнув жіночими парфумами, хоча і запевняла себе, що це нічого не означає. Адже робочий колектив великий, та і людей він багатьох зустрічає протягом дня. Іноді він їздив у незаплановані відрядження на кілька днів, і часто пропадав на роботі, та Софія не могла нічого предʼявляти, бо він завжди говорив:
— Ти сидиш вдома цілими днями, нічого не робиш, а гроші витрачаєш. Я тут заробляю, чи як? Тож сиди собі тихенько і перестань вигадувати нісенітниці, не для того я женився з тобою, щоб вислуховувати твої істерики!
Після такого Софії навіть нічого було й додати. Тим паче Андрієві батьки також часто підливали масла у вогонь.
До самого світанку жінку так і смикали, з одного боку в інший, оті потворні руки, що досі ховалися в тінях. В решті вона так до них звикла, що вже почала придивлятися хто ж ховається за тим чорним димом, і кому належать руки? Після такої думки вона не витримала і покликала:
— Ну все, бабцю Євдокія, відпускай мене, я все вже і так зрозуміла, нічого мені більше дивитися на того зрадника, очі б мої його більше не бачили... Відпускай мене, дай поспати хоч годинку.
— Добре-добре, як схочеш, та амулет, що я зробила тобі, поки ще не знімай. — промовила тихенько босорка, і жінку знов захопили тіні, та понесли її на поверхню колодязя, в який вона провалювалася на початку.
* * *
Ранкові промені сонця світили з вікна, і потрапляли Софії прямо на обличчя. Через відкриту кватирку дув легенький вітерець. Жінка відкрила очі, і тицьнула пальцем на екран телефона, щоб побачити котра зараз година. Сьома ранку. Жінка вдихнула на повні груди й відчула аромат свіжозвареної грибної юшки.
— Давай до столу, я вже юшку зварила, поснідаємо, і йди собі, бо маєш тепер рішення що робити з тими проблемами.
Софія смачно поснідала, а потім заговорила, попиваючи ароматний травʼяний чай:
— Бабцю Євдокія, я вирішила розлучитися та переїхати до Канади разом з синами... Тільки мене дещо хвилює...
— Боїшся що родичі твого чоловіка прознають про твою успішну карʼєру під псевдонімом, що створила собі, доки була на заробітках? — наперед запитала босорка.
— Ті люди можуть зіпсувати мені репутацію, просто від заздрощів. Вони двадцять років насміхалися з мене, говорячи що я жебракую в чоловіка, боюсь як би не зруйнували мені ту опору, що я так старанно будувала собі протягом пʼяти років.
— Амулет мій не скинула?
Софія помахала головою і показала схований під блузкою камінець.
— От і носи його аж доки не поїдеш за кордон, тоді все в тебе вийде.
Софія спускалася зі схилу лісовою стежкою, іноді зупинялася, щоб зробити декілька фотографій мальовничих краєвидів.
Дорогою вона ще раз прокручувала в голові довгі роки, проведені у шлюбі з Андрієм, та ті злощасні події, що розривають його.
Пʼять років тому з Канади повернулася її давня подруга Марія. Вона прибула якраз в той момент, коли Софії найбільше потрібна була підтримка.
— Останні роки я відчуваю як наш шлюб просто розсипається, ми перестали розуміти одне одного. Андрій постійно зникає на роботі, а коли являється до дому, просто відмахується від мене, та від усіх родинних турбот. — пояснила Софія подрузі.
— А свекри? І досі тебе колупають?
Марійка з самого початку не злюбила батьків Андрія, завжди сміялася що вони схожі на аферистів.
— А коли б вони переставали? Їм моя фотокамера як кістка поперек горла стоїть. Ніколи не забувають тицьнути пальцем що я мало заробляю.
— Ти диви, та чий не мільйонери... — протягла насмішкувато Марійка. — Слухай, а не хочеш на мене попрацювати?
— В сенсі?
— Памʼятаєш я говорила що берусь за новий проєкт? Так ось цей проєкт — це новенький туристичний журнал зібраний з фотоілюстрацій колоритних місць по всьому світу. У мене був фотограф, та чесно кажучи навички у нього так собі, але ти — це інша справа. Ти професіонал у цій справі, якщо наважишся, успішну кар'єру гарантую. Але є один нюанс. Потрібно летіти до Канади.
Так Софія і почала свою карʼєру під псевдонімом «Софі». За пʼять років вона стала відомою не тільки в Канаді, її роботи тепер впізнають майже усі успішні видання журналів та їхні фанати, а також декілька великих туристичних агенцій, з якими вона працювала. Також за місяць планувалася її перша власна виставка фото робіт, на якій вона хотіла представитися своїм рідним як «Софі».
Тиждень тому вона повернулася з чергового довгого відʼїзду. Хоч чоловік ніколи й не розпитував про її роботу, він знав тільки те, що вона працює в редакції Марійки. Та все ж Софія сподівалася що він хоча б трохи заскучав, але коли вона приїхала дім пустував. Було помітно що чоловіка не було вдома що найменше це тиждень, очевидно знову поїхав у відрядження. Трохи освоївшись, вона зрозуміла, що по всій квартирі були помітні сліди присутності сторонньої жінки, деякі дрібнички, що не належали Софії. Такі як губна помада, чи шпильки для волосся, були також і чеки з ювелірної крамниці. Подумавши про це Софія вирішила запитати синів, може один з них вже невістку приводив знайомитися з батьком. Тому покликала обох до ресторану на вечерю.
Зустрівшись з Сашком та Олегом виявилося що хлопці останнім часом не в ладах з батьком, бо теж давно підозрювали його в невірності, просто впіймати на гарячому не могли, бо і самі останнім часом були дуже зайняті випуском з університету.
— Мам, не хвилюйся, обдумай все як слід. Коли явиться батько, до стінки його придавимо, нехай уже зізнається. Яке б ти рішення не прийняла, памʼятай, ми завжди тебе підтримаємо.
Після цього Софія зустрілася з подругою, а потім, по її рекомендації поїхала до Карпат. Так і потрапила в Старі Мухомори до босорки...