Розділ 5

     Після зустрічі з босоркою, Аріна вирушила до готелю, в якому зупинилася по приїзду. Вона зателефонувала чоловікові, розповівши про те, що сталося, а той, своєю чергою, замість слів підтримки вкотре нагадав про дурість цієї затії. І без того засмучена жінка сіла на ліжко, спостерігаючи, як день наближається до заходу. Несподівано на карниз сів голуб, на вигляд звичайний, але щось у ньому привернуло її увагу. Аріна підійшла до вікна, відчинивши його, і, на її подив, голуб одразу ж увійшов всередину, і вона змогла розгледіти на його шиї маленьку записку, прикріплену до ошийника.  

«Приїжджай до мене одразу ж як отримаєш листа. Захопи фотографію сина» 

Аріна зраділа й негайно вирушила в дорогу на таксі.  

— Може вас провести? Ви ж до босорки йдете? – запитав таксист, зупинившись біля дороги, що веде через ліс до будинку відьми.  

— Як ви зрозуміли, що...?  

— Цю дорогу всі місцеві знають, – перебив її таксист. — Тож не дивуйтеся. Хоч іти не так далеко, але вночі всяке може трапитися, попри чутки про здібності босорки керувати різною живністю, природою та інше. Багато хто по допомогу до неї звертається, про чудеса неймовірні кажуть, навіть поліція не раз її відвідувала. Щоправда, не за допомогою, а за пошуками доказів шарлатанства. Та ось тільки так нічого й не знайшли.

— Вибачте, я поспішаю, – Аріна вийшла з машини та попрямувала до лісу, коли таксист гукнув її, підбігаючи до неї з ліхтариком у руках. 

— Темніє ж, візьми, не завадить. Нехай Бог тебе береже!  

— Дякую!  

    У лісі виявилося куди темніше, ніж за його межами. Густе листя дерев щільним навісом височіло над землею, пропускаючи рідкісні промінчики сонця. У ньому пахло хвоєю і вапном, як після дощу. Дзижчали комарі, чулося угукання сови або якогось іншого нічного птаха. Під ногами шаруділо каміння, встромляючись у ступні крізь тонку підошву сандалів. Аріна світила перед собою ліхтарем і хоча йшла тією ж дорогою, що й уранці, боялася загубитися. Їй постійно вважалося стеження і їй доводилося обертатися щосекунди. І тіні, що блукали серед стовбурів дерев. Вони сміялися і бігали, ламаючи гілки під ногами. Аріна хаотично водила ліхтариком, намагаючись розгледіти, хто так жорстоко жартує над нею, але вони ховалися за широкими стовбурами дубів, продовжуючи так само знущально хіхікати. 

— Геть! – крикнула босорка, що з'явилася з нізвідки, беручи за руку Аріну і відводячи в бік свого будинку.

     Хтось схопив Аріну за щиколотку, липкою холодною долонею, вона з переляку скрикнула, поціливши ліхтариком на ногу.  

— Я сказала геть! – крик босорки луною рознісся лісом і миттєво запанувала тиша, навіть комахи боялися вимовити хоч звук.

  Аріна глянула на неї, щоб віддячити, і жахнулася, побачивши в тьмяному світлі ліхтаря, що відбивалося від землі, її обличчя. Ще вранці босорка нагадувала їй рідну бабусю, від неї виходило тепло домашнього вогнища і пахло випічкою. А зараз зморщену стару зі змарнілим худорлявим обличчям і колючим поглядом, з накинутим на голову капюшоном і палицею, що служила для неї опорою. Перебувати поруч із нею було нестерпно: ноги ставали ватяними, боліла голова і пробивав озноб. Але Аріна покірно пішла за нею, всупереч своєму страху, заради порятунку сина.

    Зміни відбулися не тільки в зовнішності босорки, а й з подвір'ям її будинку і ним зокрема. Колись маленька мазанка, з невисоким парканом і квітучим садом, перетворилася на стару хату, чиї двері нагадували беззубий рот монстра, а вікна — його бездонні очі; оточену деревами, чиї оголені гілки нагадували величезні руки з пазурами, й огорожею з гострими піками. Дорога до нього встелена розпеченим камінням, яке обпалювало ноги, роблячи нестерпним кожен крок.  

    На порозі будинку їх зустрічав чорний кіт, чий людський погляд ще більше нагнав мотороху на Аріну. Усередині будинку, розмальовані стіни в тьмяному світлі люстри нагадували дикі танці чортів, вурдолаків і відьом навколо багаття. Їхні обличчя скривилися в гримасах мерзенної радості, від чергової огидної витівки, наслідки якої в Аріни викликали напад нудоти. До цього часу від страху вона не пам'ятала себе і тому не могла певно сказати, чи була це гра уяви, чи істина. 

— Не бійся, поки я тут, тобі нічого не загрожує. Сідай, мені знадобиться твоя допомога, – босорка запросила її присісти на ліжко, поруч із нею. 

— Звісно, я зроблю все, що скажете.  

— Перше, що б не сталося, що б ти не почула і не побачила, нізащо не відпускай мою руку. 

— Добре, я постараюся. 

— Ні, зробиш! Минулого разу я поклалася на свої сили і не впоралася. Більше я не хочу такого, – із сумом сказала босорка. Її туга і зовнішній вигляд викликали дисонанс, Аріна нізащо не здогадалася, що вона здатна на "людські" почуття. Принаймні, в тому вигляді, в якому вона постала перед нею. — Мені знадобиться твоя енергія і твій голос, на той випадок, якщо мені вдасться відшукати твого хлопчика.

— Його звуть Максим.  

— Гаразд. 

   Босорка глянула в дальній кут своєї кімнати, побачивши знову примарного хлопчика, а потім, випивши заздалегідь підготовлене зілля, лягла на ліжко, стиснувши долоню Аріни, поступово занурюючись у трансовий стан. 

   Кілька хвилин і вона знову подібно до нишпорки блукає землею, намагаючись намацати енергетичний слід хлопчика, але внутрішній страх блокував її здібності, не даючи просунутися далі за поріг власного будинку, спостерігаючи збоку за собою та Ариною.