Розділ 3

Спогади 

   Квітень місяць, чотири роки тому. Син Наталії після школи, пообідавши вдома, вирушив на прогулянку в парк. Йому було тоді одинадцять років. Він був самостійним хлопчиком, і тому вона не боялася відпускати його одного, тим паче, що в нього із собою завжди був телефон. Додому повертався не пізніше четвертої години дня, а в літню пору йому дозволялося гуляти до шостої. У них не було будиночка в селі або родичів, які там проживали, тому парк слугував єдиною альтернативою свіжого повітря. 

    Наталя чекала сина, накривши на стіл, на годиннику було без п'ятої три, коли в домофон подзвонили. 

 
«— Мамо, відчини мені, – сказав син.  

— Відчинилася? – запитала вона, попередньо натиснувши кнопку на трубці. Але відповіді не було. Наталя не надала цьому значення, оскільки син часто забігав у під'їзд, залишаючи питання без відповіді, як і цього разу. Але через кілька хвилин, син так і не з'явився на порозі квартири.» 

    Вона не піддавалася паніці, проте материнське серце підказувало недобре. Спускаючись донизу, захопивши з собою телефон та ключі від будинку, Наталя вийшла на вулицю, але сина не виявилося поруч і на телефонні дзвінки не відповідав. 
    Настав вечір, а за ним тягнулися дні один за одним, стираючи цифри на календарі. Поліція вжила всіх необхідних заходів, але він безслідно зник, ніби розчинився в повітрі біля дверей власного будинку.  
Вона звернулася до босорки через місяць безрезультатних пошуків, у ній усе ще горів вогник надії, що давав сили боротися. Євдокія негайно приступила до роботи, занурюючись у трансовий стан. Пошуки людей давалися для неї легко, але цього разу намацати енергетичну нитку виявилося майже неможливим. Босорка не збиралася здаватися, біль матері та її любов до сина надавала їй сил. В одну мить вона стала цілим світом, нишпорячи по землі подібно до нишпорки, в пошуках загубленого хлопчика. Нарешті, через деякий час їй вдалося напасти на слабкий енергетичний слід хлопчика, але варто було їй наблизитися як вона безповоротно його втратила. 

— Я не відчуваю вашого сина, – сказала Євдокія Наталії. 

— Як це? Ви не можете налаштуватися чи...? – вона запнулася, побачивши німу відповідь в очах босорки. 

Євдокія багато чого бачила за своє довге життя, але ніщо не зрівняється з тим, як убита надія перетворює матір на живий труп. І хоч у цьому не було її провини, босорка мучилася від того, що не встигла його врятувати.