Розділ 2

    Хлопчик одинадцяти років, лежить на тонкому порваному матраці в кімнаті з голими бетонними стінами, від яких тягне холодом і пахне задушливою вогкістю. Бліде обличчя, синці під очима, здавалося, він мертвий, якби не ледь вловиме дихання і биття серця. Він хапається за спогади про матір, як за єдину нитку, що здатна втримати від рук смерті, яка стояла над ним, наче стерв'ятник. Вона озирнулася навкруги в пошуках виходу, але ні дверей, ні вікон; ні чого з того, що могло б указати на місце їхнього знаходження, крім здогадок. Вона підходить до нього, беручи за обм'яклу руку. Ще трохи часу – все що їй потрібно. У її силах врятувати його, відігнати смерть і подарувати довге щасливе життя. Але хлопчик занадто слабкий, щоб витримати її енергію, а отже, єдиний варіант – спробувати відшукати місце, де він перебуває. Вона сідає перед ним на коліна, намагаючись зосередиться і побачити те, що знаходиться за межами кам'яної клітки. 

     Тепер вона дивиться на себе збоку, ведучи про себе відлік. Усього лише кілька хвилин. Кілька хвилин здатних змінити долю кількох людей. Вона виходить за межі стін, ідучи тьмяно освітленим коридором, з обшарпаними стінами, уздовж яких тягнулися труби, покриті товстим шаром пилу, навіть павутина нагадувала лахміття. За кілька кроків вона натрапила на двері, а за ними на сходи, що вели до просторого залу якоїсь недобудови або занедбаної будівлі в кілька поверхів. Навколо не було людей, лише ледь чутні голоси долинали звідкись із вулиці. Але цього мало, їй потрібно було конкретне місце. Тільки-но вона зробила крок, як за її спиною з'явився той самий хлопчик, що дивився на неї засклянілим поглядом. Він був одягнений не за розміром; короткі штани, що оголювали худі щиколотки; світлий гольф, забарвлений брудом, що облягав тонкі руки, які висіли, наче в ганчір'яної ляльки; і що примітно, на ньому не було взуття. Вона хотіла його запитати, як він тут опинився. Але хлопчик підняв руку, вказуючи на неї та звертаючись голосом, що пробирає до кісток: 

— Ти не врятувала мене. Чому ти мене не врятувала? Чому? Чому? Чому? 

     Він повторював це знову і знову, з гримасою люті, дедалі гучніше, аж доки його крик наче голками не пронизав кожну клітину тіла, змушуючи зігнутися у спробах захиститися. Вона щосили намагалася повернутися, але не могла, поки не прокинулася в ліжку від власного крику.  
   Улюблений кіт босорки породи Мейн-кун чорного кольору, що мирно сопів біля її ніг на ліжку, встав на диби, коли його господиня з криком схопилася. Їй знадобилося кілька хвилин, щоб зрозуміти – це був сон. Але те почуття, яке він приніс за собою, легло каменем на серці.  
   На вулиці світлішало, птахи дратували своїм співом, особливо півні, і бажання вбити їх уже не було настільки ефемерним. Але вона намагалася стримувати свій гнів: Якщо зголосилася допомагати, то й шкодити нема чого.  
Євдокія вийшла на вулицю, привівши себе до належного вигляду, вже знаючи, що на порозі її будинку чекає жінка, яка потребує допомоги. 

— Здрастуйте, вибачте... – звернулася до неї жінка, що стояла за парканом, із розпачем у голосі.

 — Ти навіщо невинне дитя звинуватила у зникненні сина?  
Жінка здивовано втупилася на неї, не розуміючи, як вона могла дізнатися про це, продовживши: 
— Кілька днів тому мій син зник із дитячого майданчика в парку. За камерами спостереження ми не змогли його виявити. Як виявилося, вони охоплюють тільки центр парку і не зачіпають виходи. Поліція шукає його, але немає нічого, щоб могло вказати на його слід. Мені порадила вас моя свекруха, сказала, що ви з чим завгодно допомогти можете. Будь ласка, допоможіть. 

 
— У тебе є з собою його особиста річ? – запитала босорка, підійшовши до неї.  

— Так, – жінка полізла в сумку, діставши улюблену іграшку сина і простягнула її босорці.  

— З нею твоя донька теж грається. Що-небудь ще? 

— Фотографію взяла. 

— Давай сюди. 

       Беручи фотографію, босорка запросила жінку пройти та присісти на лаву біля будинку. Тільки-но вона приступила до роботи, як образ хлопчика зі сну виник перед нею, так само виразно, як вбита горем мати, що сиділа перед нею. Він дивився на неї тим самим холодним пронизливим поглядом смерті й в його обличчі читався докір, за те що колись їй не вдалося його врятувати.  

— Забирай, – простягнула Євдокія фотографію, встаючи з лави.

— Він живий? – з надією запитала жінка.  

— Забирай і йди. 

 — Скажіть, що з ним?

  — Ти що, не чула мене? Я сказала йди, негайно!

  
Жінка впала перед нею на коліна зі сльозами на очах, склавши молитовно руки.  

— Молю вас, допоможіть мені! Я не знаю сну. Кожен прожитий день – кара. Кожен вдих отруює мене. Моє серце розривається від болю, бо не знаю що з моїм сином. Адже він ще маленький, йому всього лише шість років. Він один, десь там, а ніхто не може знайти його. Ви – моя остання надія. Я готова життя віддати заради своїх дітей, все що хочете зроблю, тільки не відмовляйте! Благаю вас, скажіть, що з моїм сином?! 

Босорці було шкода жінку, але пам'ять не дозволяла знову пережити ті події.  

— У тебе є донька, про неї піклуйся. Оточи її своєю любов'ю і постарайся зробити все можливе, щоб вона ніколи не мучила себе почуттям прищепленої тобою провини. Ступай і молись!  

— Якби Бог чув мої молитви, мій син повернувся б до мене. Але, мабуть, він так само безсилий, як і ви.