Розділ 1

В однієї матері запитали: "Кого з дітей ти любиш найбільше?" Вона відповіла: " — Молодшенького, поки не виросте. Того, хто захворів, поки не одужає. Того, хто вийшов із дому, поки не повернеться. Таким чином, кожного, поки я жива!" 

Притча. 

                                                   
— Від майданчика далеко не йдеш, я за тобою спостерігаю! Ти мене зрозумів? — сказала Аріна сину, тримаючи на руках маленьку доньку. Хлопчик у відповідь кивнув і побіг до хлопців гратися.  

     Міський парк знаходився за п'ять хвилин від будинку. Як і в будь-якому іншому, незалежно від дня тижня, у ньому завжди було багато дітей. Ті, хто молодший, гуляв із батьками, а старші насолоджувалися свободою від пильного батьківського нагляду. У теплу пору року починався сезон ярмарок та концертів, які проводили у вихідні дні, перетворюючи найвіддаленіші тихі куточки парку на цитадель невгамовних веселощів; оскільки люди з'їжджалися з прилеглих районів, щоб не лише насолодитися музикою, а й посидіти в одному з кафе або випити кави, сидячи на лавочці, доки їхні діти грають на дитячому майданчику. 

     Донька Кузнєцових, Софія, молодша за брата всього на рік. Вона була веселою дівчинкою, часом надто активною, тоді як Максим навпаки прагнув усамітнення. Для шестирічного хлопчика товариство однолітків не було чимось обов'язковим для пізнання світу, що турбувало батьків. Діти в цьому віці вчаться спілкуватися один з одним, можливо, тому Максим досі не говорив. 

    Аріна присіла на лавку, посадивши поруч доньку, щоб зав'язати шнурки. Вона захоплено розповідала їй про улюблений мультик, а мати намагалася підтримати розмову.  

— Іди, пограй із братом, щоб йому нудно не було.  

— Максим не любить зі мною гратися, – сумно відповіла їй донька.  

— Як це не любить. Любить. Ви ж завжди вдома разом конструктор складаєте.  

— Не любить, – наполягала донька. — Він не розмовляє зі мною. 

  Аріна погладила доньку по голові, не знаючи як правильно донести до неї особливість брата. Вона вважала себе нікчемною матір'ю, оскільки часом їй бракувало слів, щоб донести дорослу думку дитячою мовою, і знань, щоб підготувати їх до всіх життєвих проблем, з якими вони можуть зіткнутися.  

— Не завжди ті, хто говорить про свою любов до тебе, відчуває це почуття. Той, хто мовчить і робить заради тебе певні вчинки – любить усім серцем і душею. — Аріна побачивши нерозуміння в очах доньки, вирішила скоротити свою думку: — Ми всі тебе любимо.  

— Гаразд, – байдуже відповіла Софія, побігши до брата в пісочницю, захопивши дитяче відерце з формочками для пасочок і лопаткою.  

— Так, іноді краще обмежитися двома словами, ніж намагатися розкласти по поличках елементарні для нас речі, – сказала жінка, сідаючи поруч з Ариною.  

— Це точно, – Аріна мигцем глянула на жінку, боячись випустити дітей з поля зору.  

— Добре, коли є приватний будинок, – говорила жінка.

— Випустив дитину у двір, вона собі гуляє, а ти в цей час займаєшся своїми справами та не хвилюєшся, що вона може кудись піти. Поки годину погуляєш, потім дійдеш додому, нічого робити не хочеться. Хоча, здавалося б: сидиш собі на лавці, повітрям дихаєш, а втомлюєшся так, ніби вагони розвантажувала всю ніч.  

—Я намагаюся перед прогулянкою всі хатні справи зробити, – відповіла Аріна. — Син спокійний, а донька постійно вимагає до себе уваги.  

— У них велика різниця у віці?  

— Доньці - п'ять, синові - шість.  

—Так ви цього року до школи йдете. Нам ще рік спокійного життя. Хоча, навіть не знаю. Мабуть, коли почне ходити до школи вільного часу стане більше.  

— Ми наступного року підемо. 

— Настя! – крикнула жінка, підбігши до доньки, що плакала від удару гойдалки. Жінка вичитувала хлопчика за те, що той не встиг вчасно загальмувати, здавалося, в цей момент стан дитини хвилював її менше, ніж сварка з його матір'ю. 

   Аріні було шкода дитину, але свої діти завжди важливіші за чужих. Софія і Максим грали в пісочниці, захоплено розкладаючи пасочки на бортики. До їхнього заняття приєдналися ще кілька дітей. Сумний до цього син, став посміхатися, викликавши у відповідь розчулену посмішку матері.  

— У вас є серветки? – Аріна була настільки зосереджена на спостереженні за дітьми, що поява жінки та її доньки, яка не заспокоювалася, злякала її.

— Я забула свої вдома.  

— Що? А, так, секунду, – Аріна взяла свій маленький рюкзачок, витягуючи з нього вміст у пошуках серветок. До них підійшли інші матусі, пропонуючи свою допомогу, і вона тільки зараз помітила, як сильно постраждала дівчинка. Її коліна були розбиті, з цим можна жити, але лоб спотворив поріз, з якого не перестаючи текла кров. 

— Хто-небудь викликав швидку? – запитала Аріна, простягаючи жінці серветку.  

— Та не треба ніякої швидкої, вона тільки на вигляд страшна, прийдемо додому і вже нічого не буде, – заспокійливо говорила жінка, обробляючи рану дівчинки.

— Так, сонечко.  

— Я вже викликав, – сказав якийсь чоловік. — Нехай оглянуть, щоб, не дай Боже, струсу не було.