Коротке оповідання

Вечір поволі, ніби не хотячи опускався на дахи будинків, занурюючи село в сутінки. Ксенія Зіновіївна сиділа за столом на кухні, та намагалася будь-що приборкати власні емоції, що переповнювали її до країв, не даючи зробити нормального ковтка повітря. 

Валокордину вона накапала собі ще пів години тому, проте діяти лікарський препарат все ніяк не поспішав. Може крапель було не двадцять чотири, як сказано в інструкції, а куди менше, оскільки руки в той час трусилися як у сусіда Олекси після перепою. А може їй усе здалося? Оскільки вірити в побачене мозок відмовлявся.

В такий спосіб Ксенія Зіновіївна намагалася відволіктися від побаченого півтора годинами раніше чаклунства. В тім, що це було саме воно, жінка ні секунди не сумнівалася. Та й чим ще могли бути двадцять дві циганські голки встромлені вістрям догори?

- Кому ж це я так сильно дорогу перейшла? - проговорила жінка вголос, стукаючи зубами від нервового потрясіння. 

В будинку вона знаходилася сама і мабуть, вперше відчувала себе некомфортно з даного приводу. Розмова самої до себе та роздуми про побачене  дали їй можливість відсторонитися від власних емоцій акурат на стільки, щоб пригадати номер телефону давньої подруги - Пауліни.

- Скільки літ, скільки зим! - прощебетали на другому кінці телефонного проводу, варто лишень було Пауліні почути такий рідний голос, родом з юності.

- Привіт, - мовила Ксенія Зиновіївна і цього вистачило, щоб подруга стурбовано запитала: "Що сталося?"

Розповідь зайняла усього лиш кілька секунд, проте цього вистачило, щоб бідна жінка вдруге пережила це жахіття.

- Надіюся ти їх не чіпала? - одразу запитала подруга.

- Не повіриш, - схлипуючи проговорила Ксенія Зіновіївна, - хотіла. Розізлилася. Та в якусь мить оговталася і вчасно відсахнулася від них. Що мені робити? Може все-таки варто було б їх повиймати та просто спалити?

- Ні, чого-чого, а самій краще цього чаклунства не чіпати! - суворо мовила Павлівна у відповідь, а через секунду другу додала: "Знаєш що, в мене двоюрідна бабка знайома була з босоркою, що мешкала десь в мальовничих лісах Карпат. Бабки звісно давно вже немає в живих, проте залишився записник з телефонними номерами, а також адресами для листування. Гадаю, контактні дані ворожеї мали б там бути"

- Якщо твоєї бабки давно немає в живих, то чому ця ворожка має бути живою? - оптимізм зі сторони Ксенії Зіновіївни пробуджуватися категорично відмовлявся.

Пауліна лиш хмикнула у відповідь.

- Що? - не зрозуміла її вчинку Ксенія.

- Я сідаю шукати потрібні дані, а ти, моя люба, щоб відволіктися від дум, що немов рій метушаться у твоїй голові, почитай хто такі босорки, а то здається мені, що ти про них нічогісінько не знаєш, - і подруга юності роз'єдналася.

Знайти інформацію в Інтернеті виявилося доволі таки просто, проте вона була такою кострубатою та фантастично-міфічною, що вірити їй не дуже й хотілося, тим паче, що рід занять босорки коливався немов маятник від ангельського добра до чорних проклять пов'язаних з магією крові.

Валокордин, мабуть, нарешті подіяв, оскільки руки жінки перестали ворушитися мимоволі, очі налилися свинцем, а голова стала пустою та легкою... 

"Ой смереко, чарівна моя смереко...!" звук телефону подіяв мов горн, спонукаючи до дій. Ксенія Зіновіївна зірвалася на рівні ноги, вдаряючись коліном об ніжку столу, водночас ненароком змахуючи рукою з того ж таки столу ту саму "верещащу смереку" акурат на мізинний палець іншої, неушкодженої ноги. - Бодай би ті качка копнула! - в серцях мовила жінка, лізучи під стіл в пошуках мобілки. Оце так ранок!

На екрані тим часом висвічувався незнайомий номер телефону разом з не замовкаючою мелодією.

- Алло, - впоравшись з емоціями, відповіла жінка, приймаючи виклик.

- Нічого не чіпай, - проскреготіло щось на іншому кінці, - а також зроби так, щоб ніхто сьогодні до тебе не прийшов. І ще одне, іди покупайся змінюючи кілька разів воду. Я незабаром приїду.

А далі з телефону залунали лиш монотонні гудки.

І хто це був? 

Подумати жінці над даним питанням не довелося, оскільки знову зазвучала мелодія, вже не настільки улюбленої як раніше "Смереки".

- Ну і що вона тобі сказала? - затамувавши подих, поцікавилася Пауліна, варто було лиш Ксенії Зіновіївні промовити "алло".

- То це босорка була? 

- А хто ж ще?! - немовби бачачи подругу юності наживо, Ксенія Зіновіївна уявила як та сплескує руками у відповідь на її безглузде питання.

- Ну і... - протягнула Пауліна. 

- Не торкатися, запобігти приходу будь-яких гостей, покупатися і чекати босорку в гості - це всі отримані інструкції.

- Тоді вперед і з піснею! - гаркнула неочікувано подруга.

- Гадаєш варто? - все ще явно вагаючись, протягнула жінка.

- Та чи ти вже зовсім зварювала на старості літ? Я що дарма перерила пів бабусиного горища? Та ти хоч уявляєш якою кількістю пилу мені прийшлося подихати? Я вже мовчу про тарантулів, яких мені прийшлося вбити? А босорка? Та розмова з нею в мене кілька літ життя відняла. Від одного її питання: "Чого тобі?" я мало заїкою не стала, а вона, невдячна, вагатися зібралася. А ну марш відмокати!