Розділ 1. Покривало безсонних ночей

Час зробив справу, залишивши на тиньку тріщини, а на дверях сліди попередніх жителів. Серед запаху пилу старих книг та килимів відчувалося щось інше — містичне, що пробуджувало давно забуті дитячі страхи.

Юстина сиділа в тиші спальні, оповита покривалом безсонних ночей.

"Туц… Туц… Туц…" — із сусідньої кімнати долинув стукіт. Ледь чутний, він доносився крізь щілини зачинених дверей.

Серце завмерло, а тіло кинуло в холодний піт. Звуки почали наростати.

Можливо, це був всього лише вітер або якийсь дрібний житель, наприклад миша. А можливо й те, що страшно навіть уявити.

Тихо сповзши з ліжка, обережно крокувала коридором квартири, що залишилася в спадок від покійної тітки та тепер стала її новим житлом.

Вже який тиждень дівчину знемагали кошмари та незрозумілі звуки з шарудінням. За час мешкання в цьому лячному місці кілька разів прокидалася в сонному паралічі. І щоразу всередині лунав панічний крик ув'язнення власного тіла, борючись із плутаниною думок й малюючи жахливі примари.

Тремтячі пальці потяглися до ручки дверей. З тривожним передчуттям вона боялася зробити зайвий рух.

Напруга зростала.

— Так, зберися! На рахунок три, — шепотіла думки вголос. — Один, два...

Різко потягла і… видихнула з полегшенням, побачивши, що джерелом шуму були лише завіси, що коливалися під потоком повітря з прочиненого вікна.

Місяць висів високо у небі, осяюючи темні кути кімнати холодним світлом крізь легку тканину, яка створювала похмурі силуети. Юстина підійшла до вікна і розкрила завіси, намагаючись заспокоїти розум та переконати себе, що це лише гра світла від вуличних ліхтарів за вікном.

Однак, цієї миті бічний зір вловив тінь. Вона заворушилась і простяглася по стіні. Мурашки зграєю пробігли по тілу. Дівчина стрімко обернулася. Її погляд зустрівся з чимось страшним – силуетом, що раптово виник із темряви кімнати. Мить змішана з крижаним жахом. Дзвінко закричавши, не помітила, як ноги понесли на сходовий майданчик будинку.

— Е… Кхе-кхе… Е-е-е, — десь унизу долинали дивні гортанні звуки. 

Юстина утиснулась у стіну під'їзду, розуміючи, що всі шляхи відступу втрачені.

Все. Думка про неминучий кінець — зараз її точно зжеруть. Навіть боялася уявити вигляд цієї істоти... Більше не побачить ні батьків, ні свого лисого кота, ні друга Дем'янчика, хоч і дратував часом… Залишилося тільки стрибати з даху, чого вона робити відповідно не стане.

Пихкаючи, стара переступила останню сходинку дев'ятого поверху та з полегшенням зітхнула. Дівчині теж знатно полегшало, усвідомивши, що це жива людина, а не хворі фантазії.

— От поганці! Це ж треба було ліфт відключити? Жодної поваги до віку! Биту годину підіймаюся цими проклятущими сходинками, — літня жінка сперлася руками о коліна, витираючи чоло. — Юська, а ти чого бліда така? Наче привид побачила. Злякав хто?

— Та так, бачиться всяке… дурне, — дивилася в нікуди немиготливим поглядом, відходячи від переляку.

Жінка примружила очі.

— Ой, дитино, ти тут біса не ганяй. Не мертвих треба боятися, а живих. Не дури, йди спати, — тяжко перевалюючись, сусідка Варвара Агапіївна увійшла до своєї квартири й зачинила двері.

Юстина сутужно зітхнула. Спати їй однозначно не хотілося. Навшпиньках пройшла повз кімнату, притискаючись до стіни коридору, не ризикуючи зазирнути в той бік, де можливо таїлося щось зловісне. Кров пульсувала в голові, залишаючи глухі удари у вухах.

Зірвала з гачка рюкзак, нервово запхнула у нього найнеобхідніше — гаманець та трохи одягу. Виглядало все безглуздо, але вона просто не могла залишатися тут. Клацнувши замком, вибігла сходами на двір.

Нічний вітер пробирався під тонку куртку. Дівчина підняла комір і озирнулася через плече. Жодної живої душі. Цей безлюдний спокій здавався ще страшнішим.

Дерева вздовж дороги кидали примарні тіні. Зелені велети, здавалося, оживали й простягали свої довгі вузлуваті гілки. Юстина помітила, як одна з тих тіней смикнулася, наче намагаючись доторкнутися до неї.

— Гілки, це просто гілки… — переконувала себе, але серце гупало так, що, здавалося, цей звук лунав на всю порожню вулицю.

Схвильовано озираючись, прискорила крок. Світло одного з ліхтарів блимнуло, і дівчина здригнулася. У голові промайнула надто яскрава картинка: із темряви на неї виривається щось хижо-величезне. Не витримавши, вона побігла. Рюкзак підстрибував на спині, ноги плуталися, а жахливе передчуття стискало м’язи.

Коли нарешті досягла потрібного будинку, пальці тремтіли так, що ледь влучили на потрібні кнопки домофона.

— Ну давай, давай, відповідай… — шепотіла, раз у раз озираючись на нічний провулок позаду.

У темряві щось зашурхотіло. Ледь помітна тінь повільно крокувала вперед. Її важкі кроки здавалися майже відчутними.

Домофон мовчав. Наче його взагалі вимкнули. Юстина на секунду розгубилася, але тут же повторила спробу. Потім ще раз. Жодної реакції.

— Ну чому зараз?! — прошепотіла з відчаєм, намацуючи в кишені телефон. Але екран був темним. Розряджений. Звичайно, як завжди в найгірший момент.

У вухо подув холодний липкий шепіт. Нерозбірливий, проте такий близький, що Юстина застигла. По шкірі пробігли мурашки. Повільно, ніби боячись розбудити щось невидиме, вона перехрестилася. У Бога не вірила, та зараз раптом повірила!

І саме в цей момент двері під’їзду раптом відчинилися. Звідти вийшов якийсь чоловік.

— О, Святий Дух! Дякую! — випалила вона і, прослизнувши повз здивованого перехожого, без вагань кинулася до дверей, перш ніж ті зачинилися.

— Ем… нема за що, — пробурмотів чоловік. Юстина вже летіла сходами нагору, навіть не почувши його слів.