Розділ 4 “Зачарований”

Прогноз погоди справдився, а навколо вже падали перші краплини дощу. Десь у лісі вдарила блискавка, а звуки грому взагалі не вщухали. Зелена імла заполонила увесь ліс, а видимість далі ніж на кілометр дорівнювала нулю, не дивлячись на те, що це була верховина.

– Що сталося?! Чорт забирай, я нічого не пам’ятаю! І стоп, а куди поділася врешті-решт та хата, у яку я входив?! – дійсно, будівлі не було, як і жодних слідів Босорки. Лише грозове небо, хмари, сильний вітер, що дедалі дужчав і… ще щось! У тумані навколо нього виднілися сяючі зелені, блакитні та червоні цятки, які яскраво виділялися серед темряви ночі. Крики, невідомі звуки досі невідкритих істот та перші створіння, які виринали з темряви на яву, адже це вже був не якийсь там сон!

– Якщо хочеш врятувати своє життя, дій! – з неба громовим голосом розкотився голос Босорки і зник. Натомість її гучний та хрипкий сміх розлігся лісом. 

– Що коїться? Застривайте, так не може бути! Куди все поділося?! – дерева-люди виходили з туману, перетворюючись на справжнісіньких велетнів, що хоч і були повільними, проте їхні масивні руки з гілок та палиць перетворювали їх на реально грізних супротивників. Мавки з довжелезними зеленими косами та сяючими очима лунко сміялися внизу, бачачи страх в очах Артема. Вовкулаки з червоними, як кров, очищами ставали реальними завдяки чарам та тепер були в перших рядах “Великого наступу” на верховину, де навіть не було місця, щоб вкритися.  Водяні люди з яких кожної секунди лилася вода, ставали все ближчими і ближчими до гори, підкорюючи її звивисті схили. Кожен новий спалах додав моторошності картині, адже на мить ставало видно увесь ліс та інші верховини, які були вщент заповнені міфічними істотами. Страх, холод та цей добре відомий звук кінця світу дзвенів у голові Артема, якого охопив розпач. Відьми та русалки виринали з озер, у які ще вдень так спокійно дивився Артем. Домові з усіх покинутих будинків тепер виходили зі своїх прихистків, а шум, що стояв навколо – ні словом сказати, ні пером описати.

– Артеме! – знайомий голос, якого він не чув стільки часу, озвався зовсім поруч.

Чоловік стрепенувся й обернувся туди, звідки й почув крик. За долю секунди він зрозумів усе, а перед ним стояла… Юля!

Гучніше ніж будь-коли у небі стався нових громовий вибух, а зверху градом посипалися іскри. Артем зі сльозами на очах побіг вперед, не маючи змоги не те озватися, а промовити хоч-щось так, аби з відстані його почули, тим паче у такій голосній обстановці.

– Скажи, що ти тут робиш?! – обоє зустрілися міцними обіймами просто у центральній точці верховини, де раніше стояв дім. 

– Я, я, – Юля заливалася сльозами, не тямлячи себе чи від щастя, чи від розпачу.

Перші істоти вже вилізали на вершину верховини, проте надія ще залишалися… Чи все ж таки ні?

– Прошу тебе, вибач! Вибач, в-в-иба-а-ач! – щирість її слів луною трощила свідомість Артема, він загубився або у власних кошмарах, або ненароком перетворив їх у реальність. – Я винна. Я завжди була винна. Винна у тому, що не опиралася, що слухала їх, а забувала про себе, що весь цей час була заміжня, а мій чоловік Іваном, твоїм і моїм босом! Саме він відвіз мене сюди на всі ці місяці, бо саме він – чорний маг, який, аби я не втекла залишив мене тут, а моїми охоронцями були ці потвори! – Артема, як електричним струмом вдарило – він буквально оціпенів від почутого. А вибухи грому тим часом лише частішали. Мабуть, ритуал добігав кінця. 

– Я-я-як?! – весь мокрий, як той водянник, він гарячково хапав ротом повітря, просто відомвляючись визнавати весь цей світ, таким яким він є.

– Ніхто не хотів, щоб ані ти, ані будь-хто про це дізнався, та я просто не могла! Чуєш? Не могла-а!

– Виходить, того вечора він був там і саме він видозмінив реальність та наслав на мене пристріт, – швидко все втямив Артем, роззирнувшись довкола і з жахом помітивши всіх істот, про яких він колись взагалі не вірив. – Час рішень настав. Або зараз, або ніколи. – він розумів, що зараз від нього залежить дуже багато, аби просто злякатися. – Я можу вплинути на матерію, змінити реальність, повернути минуле, змінити теперішнє, створити зовсім нове й невідоме, однак я не зможу переконати тільки твою душу. – слова Босорки луною прокотилися його тілом.

– Я зможу це зробити! – Артем вийшов вперед, заступаючи Юлю від тих карколомних істот, які подекди були більшими за нього у декілька разів, – Якщо ви думаєте, що я злякаюся, Ви помиляєтеся! – закричав Артем та, несамовитим погляд зустрівшись з цими сяючими очима. 

– Я зроблю усе, що є у моїх силах! – з-за пазухи він вийняв меч, який світився золотом та переливався всіма кольорами веселки. На мить всі істоти ніби осліпли від такого сильного сяйва.