Розділ 3 "Босорка"

По троху полудень перетворився у вечір, а сонце вже майже опустилося на захід – наближався час, коли Артем мав вирушати до Босорки, проте деяке вагання досі залишалося. Цієї ночі багато з очікуючих своєї черги вирішили переночувати в готелях навколо, мовляв через наближення дощу. Час минав швидко для всіх цієї ночі, крім нього. Перечитуючи ті дивні розповіді очевидців, починало ставати зрозумілим, що Босорка – не просто якась мольфарка. 

Нічним повітрям вдихалося якось легше, ніж денним, яке було таким жарким й сухим. 

Цвіркуни гуділи, зовсім не стихаючи, та, здавалося, маючи безліч сил. Неподалік, в низині, де знаходилося озеро, чулися звуки ропух, а у старій дерев'яні хатині, наче взятій з дев'ятнадцятого століття горіло світло. 

Дрижаки ходили по тілу Артема, але він не спинявся та продовжував маленькими кроками рухатися до мети. 

– Вона не погана. Безліч людей отримали від неї допомогу. А скільки добра вона принесла! Годі й казати! – надворі не було нікого, тому він говорив сам до себе, таким чином самозаспокоюючись. – Залишається останній крок. – Тепер двері знаходилися просто перед ним, а його рука вже наблизилася до дверей. 

Він сковтнув, проте терпіти вже не міг. Саме час був закінчити всю цю справу, отож вже за мить у двері хатини постукали. Якийсь дуже старенький жіночий голос з нотками втоми запитав: 

– До мене, значить, зібрався? – мовила вона, немовби знаючи, хто до неї постукав. – Сьогодні всіх приймаю, рідненькі, заходьте, не соромтеся! – двері самі собою прочинилася, а перед Артемом постала велика, наповнена якимись дивними ароматами, що дурманили голову та зачаровували нюх.

 З великого кам'яного каміну лилося тепло впереміш з маленькими іскорками. На стінах же висіли найрізноманітніші обереги: хрестики, часнички та й інші дивовижні фігури: срібні ромбики з колами  усередині, що ніби висіли в повітрі, кулі ідеальних форм, що рухалися, наче маятник, туди-сюди, заворожуючи всіх, хто дивився на них. Вони висіли на тонесеньких ниточках, які губилися у напівтемряві приміщення. Полички із сотнями колб, у яких ховався вкрай дивний зміст, значно прикрашали інтер'єр кімнати. А чого тільки не було у тих скляних баночках: і рідини усіх кольорів веселки, і невідомі досі овочі та фрукти, і яскраво-блакитні гриби, які то починали сяяти, випускаючи магічні промені, то знову згасали, зникаючи ніби їх і нема взагалі. Підлога, що ховалася під старим візерунчастим килимом, була не зовсім рівною, а дошки під ногами час від часу немилосердно скрипіли. 

Свічка, що стояла на вікні, на відміну від каміну, особливо не давала світла, мовби служачи дороговказом для нічних мандрівників. 

– Нічогеньке житло, точно незвичайна бабуся тут живе, – мовив він, вдивляючись в ікони на стінах. 

– Га? Рада, що влаштувався ти добре. – мовила вона, дивлячись на Артема, який сидів за накритим столиком, на якому стояли три свіжоспечені пасхи, приємний запас яких домінував у цій хаті. 

– Е-е-ем, ну гаразд. Просто я прийшов до вас не просто так. 

– Хе-хе-хе, – тихо засміялася Босорка, кахикаючи та зливаючись усмішкою, – Всі ви тут не просто так, – впевнено сказала вона, перевівши погляд з геть вицвілих  дерев'яних стін на Артема, який напружено роздивлявся зморшкувате, вкрите бородавками обличчя чаклунки. 

– Просто знаєте, я взагалі не розумію, що сталося… Все було так добре, принаймні до того вечора з Юлею. До речі, де вона? Хоча ж ви навіть не знаєте, хто це… 

– Знаю, – якось загадково відповіла Босорка, спрямувавши погляд у вікно, з якого лилося місячне світло. – Знаю тебе, її і все, що сталося насправді. 

– Ви впевнені? – недовірливо підвів ліву брову Артем, не до кінця знаючи чи варто вірити новій знайомій. 

– Я впевнена на сто відсотків, що ти живеш у Києві на Оболонні на Оболонському проспекті, а з твого вікна є вид на Дніпро. Номер твоєї квартири – 98 і вона складається з чотирьох кімнат: ванної, спальні, вітальні та кухні. Працюєш ти програмістом вже декілька років, адже маєш вищу освіту. Купа невдач, які й виникають у тебе чи не щодня, змусили тебе звернутися до мене. – Від подиву Артем витріщився на Босорку, навіть відкривши рота. 

– Як? – лише й вимовив він, не знайшовши цікавішого запитання. 

– Деякі секрети існують не просто так, – таємниче вишкірилася вона, – та не варто хвилюватися, бо я допоможу тобі. – старенька піднялася з місця і неквапно пішла в прохід біля каміну. Звідти йшли особливо чаруючі запахи, від чого Артем навіть забув, що робить тут. Його рукам стало дещо тепліше, проте їхнє тремтіння зупинити було досить важко, – Це має зняти напруження та допомогти. – мовила вона, дещо напруживши погляд.

– Чай? Тобто хочете сказати вся справа у ньому? – дивовижні теплі та якісь інші незрозумілі запахи заполонили кімнату.

– Саме він. Але якщо ти хочеш залишити все як є, я не буду протестувати. 

– Ну, взагалі я не проти, – дещо здивувався такої неочікуваної відповіді Артем, – та якщо ключ до розгадки у ньому, гріх не скористатися ним.