Розділ 2 “Дивний день”

Чи був цей день чимось особливим? Сказати важко: ті самі промінці сонця, що пробиваються вікно, той самий будильник, який нагадує про час прокидання, та сама ранкова кволість. Для Артема цей день розпочався так само, як і всі інші: він одягнувся, почистив зуби, швидко поснідав пластівцями і пішов собі на роботу, як нічого й не було. Просто те “нічого” було зараз лише для нього і лише поки що, а так, звичайно, все було на своїх місцях: і автобусна станція, і сам автобус, і його височенний скляний офіс врешті-решт.

Сьогодні на реєстраторів нікого не було – відповідно ніхто з ним не привітався, як зазвичай бувало. Він сів у ліфт і на деякий час забажав перевести подих. Йшов він дуже швидко, тому йому було дещо спекотно, не дивлячись на вологу після вчорашнього рясного дощу, та тепер він був у теплій будівлі, в якій всі були свої, а запашна кава, яку завжди можна було взяти з собою ще на першому поверсі допомагала вирішити будь-яку проблему з програмним кодом. Ліфт плавно зупинився, відчинившись вже за мить. 

– Жахлива погода, годі й говорити! Що вчора, що сьогодні – ще й встати вранці важко. Голова, чесно кажучи, мов бочка! – поскаржився сам собі Артем, розуміючи, що головний біль сьогодні не відпускати довго. 

Він приклав картку-посвідчення до відповідного дисплею на масивних дерев'яних дверях, після чого почулися звуки пікання, що сповіщали про відчинення дверей. 

Він ступив всередину, але знову, як на зло, охоронця не було. 

– От нікого нема! Що ж, мабуть, запізнюється, – подумав він, повернувши праворуч та почавши йти цим довгим коридором, у якому сьогодні не горіло світло. Всі двері різних кімнат були зачинені, а звуки грому, що лунали неба, діставалися й цих коридорів, сповіщаючи про неминучість нової зливи.

Сіре небо та мляві, більше білі проблиски сонця пробивалися у вікні в кінці коридору, таким чином будучи єдиним джерелом світла.

– Дуже дивний день. – Тільки й подумав Артем, бажаючи швидше дістатися свого робочого місця та покинути цей коридор, у якому, як він вважав, панувала не дуже приємна атмосфера. Та що там думати, він навіть обертвався два рази, перевіряючи чи нема часом за ним хвоста, та вже згодом, заспокоївшись дістався свого стола, перед цим привітавшись за сьогодні вперше з Андрієм та Миколою, які прийшли на роботу дещо раніше.

Непомітно за працею пройшли декілька годин, дощ так і не вщух, а от пориви вітру навпаки стали сильнішими. Юлія досі не приходила, а більшість складу офісу взагалі вийшли на роботу з дому, мовляв через погодні умови. А от Артем все сидів, строчив, писав, перевіряв, щоправда думки його були далеко – він ледь згадував вчорашній похід до ресторану, ту дощову погоду, від якої сьогодні трошки занедужав, та це все нічого. Ось, недалеко стоїть його чашка зеленого чаю та ліки, що допоможуть йому видужати.

– Пане Артеме! – десь поряд пролунав оклик Івана Олександровича, боса їхньої компанії, – Може, скільки ще я маю чекати показу того вашого документу, який так необхідний замовнику? Здається, термін його здачі спливає сьогодні. – Артема ніби опустили під холодний душ: він навіть не помітив швидкого наближення постаті, а перемкнутися з віртуально-мислительного світу в реальний була справа не кількох секунд. 

– Я, ах, так… Ось, зараз продемонструю, – гарячково почав шукати він, – Одну мить, вибачаюсь. Не міг же я її кудись подіти. – Він швидко клацав туди-сюди по папкам, але марно – пам'ять про ту роботу, яку він, здавалося, зовсім нещодавно робив, мов би була втрачена, хоча таке з ним було досить рідко. 

– То? – наполягав на своєму Іван, – Чи ти забувся? – на мить Артем поглянув у самісінькі його очі і злякався – цей кам'яний погляд, що пронизував тіло, більше нагадував зір вампіра. Ці два сірих ока були який готувався до нападу. Швидким ривком Артем сіпнувся з місця, схопив куртку та лише й встигнув крикнути: – Я скоро буду! 

Отож, він побіг додому, адже мимоволі у його голові виникла думка, що, можливо, ті файли знаходяться на його домашньому комп’ютері. Він швидко вилетів з офісу, тікаючи ніби від справжнього вампіра. У його голові досі висів той дивний погляд – такий одноманітно лихий та дивний. Раніше нічого схожого він не зустрічав, тому вся ця ситуація видавалася подвійно дивною. 

– Швидше, тільки швидше! – його думки рухалися тільки в одному напрямку в такт його бігу. Перед ним ніби у пришвидшеній зйомці. Давно вже Артем не біг з такою швидкістю: настільки швидко минали такі знайомі буденні пейзажі, дороги, які він минав, сквери, якими гуляв. Щодуху він доклав лише більших зусиль з кожним новим метром. Неймовірна задишка зробила його схожим на ходячий буряк, який летів, а не йшов, чим приваблював до себе увагу. У його очах фіолетові кола почали закривати пейзаж світу. Думки, про все, що відбулося наче заплтутались у вирі подій, і він вже мало тямив що-небудь у реальності навколо.

Гучний звук гальмування машини, її звуку-попередження через наявність пішохода, який перебігав пішохідний перехід на червоне світло та крики звичайних спостерігачів – все відбулося за одну мить так швидко, що здалося, ніби все закінчилося трагічно.

Артем лише й встиг швидко крутнутися та стрибнути вперед. Яскраве світло з фар машини осліпило виснаженого Артема, який, збагнувши небезпеку ситуації лише й встиг зібрати останні сили та увернутися від можливого удару. Потужним падінням він проїхався по вологій доріжці, а прямо за ним на повній швидкості пролетіла червона дорога автівка, яка врешті-решт зупинилася недалеко від місця можливого ДТП. Геть наляканий та схвильований чоловік навіть не повернувся, аби поглянути, що сталося далі. Він швидко схопився на ноги й побіг, не спиняючись, а радше задихаючись від однієї лиш думки про наслідки всього цього дня.