Тіні минулого

В дерев'яній хатинці на галявині не світилося жодне віконечко. Але око білястого місяця висвічувало все, майже, як вдень. Навіть непролазні хащі карпатського лісу не здавалися такими вже й непролазними.

Євдокія виглянула у віконце. Звісно ж вона не спала. Адже ніч це час для роботи. І саме сьогодні, в повний місяць, до неї завітав гість зі світу мертвих. Хоча темну тінь вона бачила вже три доби поспіль. От і зараз темрява клубочилася біля високої смереки, неприродно розгойдуючи її гілляки, однак не в силах перетнути захисну межу без запрошення.

Колись давно, вона, босорка, змінила своє ставлення до темряви та відмовила їй в служінні. Вона більш тяжіла до світла. Але не буває сонця без тіні, як і дня без ночі. Та й силу свою вона однією рукою черпала саме в темряві. Тож і відмовити незваному гостю зараз не змогла.

— А, щоб тебе... — пробурмотіла стара собі під носа. Відійшла та дмухнула на єдину свічку, що слабенько мерехтіла на припічку. Темніше не стало. Місячне сяйво чітко вимальовувало все у світлиці. Євдокія пройшла за піч. Там в неї була невеличка комора. Ця кімната та комора були лише її. Тут жодного разу не ставала нога людська чи нелюдя. Вся інша хатинка була розрахована на різних гостей та підлаштовувалася під потреби конкретної особи чи компанії. Дивлячись задля чого до неї прийшли. Але ця світлиця була лише її. Та й, якщо хто загляне в її комору, то біди може наробити. Чужому оку не потрібно бачити її зілля, трави та настоянки. Від одного вигляду настою на триголових червах будь-кого знудить. Вона взяла пузатий бутиль з в'язкою прозорою рідиною та помилувалася хижими гострими зубами триголових черв'яків. Сама ходила за межу та збирала, а це ой як не легко. Мало того, що їх слиз отруйний, так вони ще й не аби як кусаються. Але ж воно того вартувало. Збовтала добренько бутиль, подивилася, як ці потвори сплелися в кубло та розплелися, висовуючи довгого роздвоєного чорного язика, та й поставила на місце. Ще трішки й буде готовий. Сьогодні вона прийшла не за ним. Стара взяла маленьку пляшечку зеленого кольору та швидко сховала до кишені на в'язаній кофтині. Вийшла зі світлиці та покрокувала до вхідних дверей. Відчинила їх. Як раз вчасно. Місяць висвітлив рівненьку доріжку через двір, по ґанку та точнісінько у розкриті двері. Євдокія переступила поріг та зійшла з місячної доріжки.

— Що мнешся, проходь, колі прийшов.

Сказано було тихо, наче пошепки, але вона знала, той хто має почути — почує. Тінь під смерекою зникла, а через мить мимо неї промчав темний вихор, залетів в хату та зупинився на краю місячної доріжки, де закінчується смужка сяйва та починається сіра сутінь. Ґаздиня зайшла до кімнати, та дверей не зачиняла. Пройшла до столу та й присіла, спостерігаючи, як клуби темного вихору затихають та складаються у знайому фігуру. Нарешті формування закінчилося і він ступив з місячного сяйва.

— Давно не бачилися. Чого приперся?

— Ох і не привітна ти стала, Євдокіє! — чоловічий кремезний тулуб ледь вмістився на хлипкий стілець. Свої козлячі волохаті копита він ховав під плащем та швидко сунув під стіл. А от виті гострі роги, що прикрашали пишну шевелюру він не ховав, як і білі, без жодної плямки, очі.

— До таких гостей, як ти, так і треба. Чого спокій рушиш?

— І навіть чарку не піднесеш? Чи чаю б свого, у всіх трьох світах знаного, заварила б.

Він шкірився, але вона лише рукою махнула. З нею таки фокуси не проходять. Вона цю братію знає, як облуплених. Тож лише кивнула на відкриті двері, де в міру руху місяця, рухалася і доріжка, зменшуючись та звужуючись у дверному отворі.

— В тебе часу засиджуватися нема. Тож кажи, або йди собі.

— Я до тебе з посланням прийшов.

Він теж відкинув удавану дружність. А вона смиконула вицвілими вже бровами.

— Як є що казати — кажи та забирайся. Нічого мій час гаяти.

— Є..є.. — Він витріщився на неї своїми страшними очами та продовжив. — До тебе завітають скоро. Так от. ВІН сказав, що то ЙОГО здобич. Не плутайся.

Від такого натиску босорка лише вище підвела брови, так, що на її, і без того, зморщеному лобі, шкіра геть зжамкалася, а бородавки одна одній заважати стали.

— Любилися гуси до гори ногами! Що ж там за здобич, що ВІН і на посильного витратився? Чи завинив ти ЙОМУ знову та й за так працюєш?

Від нагадування про столітній борг у незваного гостя очі зеленим спалахнули.

— Ти за мене не переживай, я за так не працюю. А здобич там така, що на всіх вистачить.

«Значить чисту душу згубити задумали» — зметикувала босорка і скрипуче розсміялася.

— Така люба здобич, що вже слина з ікол падає. Чи не зарано? А як щось піде не по плану?

— Тому й прийшов до тебе! — Він гримнув волохатим кулаком по столу вкритому вишитою скатертиною і той час відсмикнув руки. В хаті засмерділо паленою овчиною, а на його руках зникла частина волохатості.Він злісно рикнув, але обережна вишивка зробила свою справу, нагадавши нелюдю хто в домі ґаздиня.

— Не плутайся попід копитами, бо затовчуть.

— То ти мені погрожуєш? - прошелестіла бабця.

— Не погрожую. Попереджаю. — Його голос теж трохи присів. Як би він не козирився, але бісити стару було дуже небезпечно.

— Вважай, що попередив, — прошипіла Євдокія, а голосно промовила. — Як місяць сходить і заходить, — і незваного гостя наче вітром здуло зі стільця, так швидко він підвівся та одним стрибком плигнув в малий трикутник місячного сяйва, що залишився на долівці в кімнаті. Його здорову та страшну фігуру знову окутав темний вихор, що наче всмоктував в себе здоровезне тіло.

— Ти пошкодуєш...— прошипів вихор на останок.

— Тебе дорога ця уводить! — Вона підвелася і подалася до дверей, крізь які щойно промайнув нічний посланець. — За моїм словом прийшов, за моїм словом пішов. Без мого слова дороги цієї не знайшов. Без мого слова, доброго чи злого, сили в моїм краї не маєш, волю створінь, живих й не живих не зламаєш.