Жінка середнього віку приходить по допомогу до босорки, оскільки вважає, що захворіла внаслідок порчі

Сутінки вже починали збиратися над Старими Мухоморами в грудки строкатих хмар. З боку, де їх було найбільше, небо палало червоним. На вітер. Невисока зіщулена жінка зупинилась біля хвіртки й куталась в тепле пальто, наче смертельно мерзла. З-під картатої хустки визирали побиті сивиною пасма. Босорка бачила її й знала з чим нова гостя завітала. Вони ще не були знайомі, але Євдокія відчувала її біду й чула слова, що зривались з вуст.

— Говорили, босорка живе тут, — жінка дивилась то на стиснутий в руках папірець, то на невисокий будинок на самому краю села.

В дворі було тихо, як і на вулиці. Поки Жанна з зятем їхали селом, їм зустрілось лише кілька людей. Що не дивно, в таку пору треба сідати за вечерю з родиною, а не вулицями тинятися. Так вчили Євдокію й так і вона вчить.

— Я зачекаю в машині, мамо, — Стас, чоловік її старшої доньки Іри, подобався Жанні, Євдокія відчувала це. Високий, з невеликим животом й першими признаками залисин на потилиці й висках. — Якщо буду потрібний – дзвоніть.

Жанна кивнула й прочинила хвіртку. Вона йшла нетвердо, наче боялась зламатися чи впасти. Та й виглядала жінка крихкою, аж надто. Босорка зачинила фіранку на веранді й прочинила двері.

Гостя здивовано глянула на неї й ледь помітно смикнулась. Євдокія кивнула й привіталася:

— Ви в таку пору завітали, що треба за стіл сідати. Вітаю.

— Т-так, я… — жінка стиснула губи й відвела очі. — Пані Євдокіє, мені говорили, що ви – найсильніша в цих краях. Розумієте…

Босорка зупинила її жестом.

— Стій­‑но казати з порогу. Заходь до будинку, а там й поговоримо. Всяк краще, ніж аби слова по вітру ходили.

— Так, ви праві, — кивнула жінка, зіщулившись ще більше.

Босорка відійшла від входу, пропускаючи гостю всередину. Від тої пахнуло медом, пролісками й чимось гіркуватим. Таким, що залишає по собі полин або кленок, якщо не змити їх сік з долоней. І це був не запах парфумів. Жінка несла в собі біду.

— Проходь за мною, — кинула Євдокія й сунула в глиб будинку. — Не роззувайся, тут сьогодні доста натоптали.

Жанна тремкою тінню пішла слідом. «Ох і злякана дитина». Щось таки мало з нею стати. Не такою вона відчувалася, не такою мала би бути. Вони минули двері до клуні, залу й увійшли в невеликий кабінет з столом, двома стільцями, тумбою й столиком з плиткою. Євдокія використовувала його за робочий, приймаючи гостей. Місцева вчителька Катря називала їх клієнтами, але босорці то було не до смаку. Клієнтам ти вказуєш ціну, вони на неї годяться й тоді ви робите обмін. А тут все інакше. В чарування не може бути клієнтів. Тут лише обмін.

— Сідай, — Євдокія махнула рукою в бік дерев’яного стільця з обшитою тканиною спинкою по один бік робочого столу. Сама ж опустилась навпроти. — А тепер говори, що стало й яка поміч від мене треба.

Жанна кивнула й втупилась в узорчасту скатертину. Босорка бачила, як гостя стиснула пальці й як кривились тонкі губи, коли та збиралась з думками.

— Я хворію, — тихо мовила жінка.

— Немає абсолютно здорових людей, — заперечила Євдокія.

— Так, — кивнула гостя. — Так, розумієте… Є одна дивна річ… Всі аналізи, які я здавала, в нормі. Діти мене й по лікарнях возили й в санаторіях була. Але ніхто не каже, що зі мною не так. Все нормально.

Жанна змовкла. Вона щось не говорила. Щось турбувало її й це мало стосунок до справи, з якою вона прийшла до Євдокії. Але що саме це було, ховалось від босорки. Вона відчувала це, але навіть її сил не достатньо аби витягнути з людини те, чого вона сама не надто розуміє.

— То ви хочете аби я сказала чим ви хворієте, чи є щось іще? — штовхала Євдокія. Сьогодні ще треба до схід сонця зібрати мати-й-мачухи, часу сидіти всю ніч з жінкою в босорки не було. Та й враження складалось таке, наче справа була значно простішою, ніж виглядала.

— Якщо чесно, є дещо, — кивнула Жанна й схилилась до столу, перш ніж прошепотіти. — Я думаю, що на мене наклали порчу.

— Це серйозна думка, — клацнула язиком босорка. — На неї треба зважитися. Пороблення це не пристріт, який кривим поглядом накладається, дочко. Тут сильніші чари потрібні, — це б пояснило запах полину й меду. Та Євдокія не бачила на перший погляд нічого. Просто зморена хворобами жінка, яка розчарувалася в медицині. — Скажіть-но, Жанно, чому ви так вважаєте?

— Ой, я ж вам не представилась, — знітилась жінка й стала поправляти волосся під хустку. — Звідки ви знаєте як мене звати?

Євдокія оглянула жінку швидким поглядом.

— Я чимало знаю, дитятко. Давно на світі животію уж. То говори, як дійшла до таких помислів?

На кілька митей між жінками запала тиша. Босорка чула тяжке дихання гості, стукіт годинника в залі, гавкіт сусідських собак. Кімнатою літала муха. Сонце за вікном уже заховалось за обрієм й ніч переймала правління землями. Тіні ставали темнішими й в них ховались таємниці й істини – тільки заходь і розгадуй, дивись. Все в світі бажає балансу. Як живе, так і мертве. Навіть коли б воно не жило ніколи. Тиша затягувалась. Євдокія було хотіла поквапити жінку, але та почала говорити.

— Років зо два тому, ще до того, як я почала хворіти, я почала спілкуватися з одним чоловіком, — вона так кривила пальці, що пучки червоніли. — Він тоді ще був одружений. Ми просто спілкувалися на роботі, нічого такого. Ви не подумайте, я не з тих, хто чоловіка з родини зводить.